Мій померлий тато ніколи не приходить просто так у сни. Зазвичай, коли мені темно і важко. При житті ніколи не були сильно близькими, завжди якісь недомовки, брак обіймів, ніби як соромно було проявляти емоції. Завжди коли сниться, показує мені, що вихід з лабіринту близько.
Сьогодні бачила сон, в якому ми з ним поруч стояли на березі моря в Маріуполі. Але вода в тому морі якась дивна, наче не вода, а желе. Він обіймав мене за плече. Присмерки і далеко на горизонті спалахи від вибухів.
Не знаю, що він хотів мені показати в цьому сні. Ходжу тепер і думаю про це.
І згадую свій останній день в тому Маріуполі, яким він був і яким він вже ніколи не буде. Сонячно-запеклий. Я поверталась з-під Павлополя і мій автобус був лише ввечері. Я так хотіла спати, що не знала як дотягнути ту дорогу додому. Весь тиждень я не могла спати, через гуркіт важкої артилерії, хоча мене весь час заспокоювали - це вихід, розслабся.
А один мій друже з фб впустив мене в свою квартиру, закрив там на декілька годин і я там вимкнулась на його дивані. Це було щастя. Іноді так мало треба для цього - диван і друг, який дасть тобі поспати. А потім провезе по розпеченим вулицям щоб посадити на автобус і я навіть побачу великі літери «Азовсталь».
Але тоді ще не знатиму що воно означатиме в майбутньому.
