В березні 2022 року, вночі, знайшовши телефон волонтерів, які передавали нас від одного до другого по містах, через які ми їхали від бомбардувань. П'ять днів від Харкова до Тернопільщини. Метр їдеш - годину стоїш на забитих автіками трасах. Так було, що не розумієш, де прийдеться заночувати - і тоді одночасно з керуванням автівкою шукаєш телефони. Втомлені голоси чемно диктували номери.
- Доброго дня, я через годину буду в ... Чи є якісь місця заночувати?
- ... Пишіть номер...
- Доброго вечора, не думала, що п'ять годин буду їхати три кілометри. А раніше в ... є якісь місця?
- ... Пишіть номер сільради...
- ... Пишіть номер, це волонтери в дитсадку...
- ... Пишіть номер, це родина, яка надає місця біженцям на ніч...
Гайсин. Родина вірян-баптистів. Вже ніч. У них дуже класний ремонт, двоє малесеньких дітей. Жіночка, яка наварила гарячого супу та зробила чай. Від грошей відмовляється. Ліжка в кімнатах встелені майже новою білизною, випраною спеціально перед нашим приїздом, пропозиція користуватись пральною машиною, душем. Чоловік при нас телефоном вже домовляється прийняти наступних біженців на наступну ніч. А згодом ще телефонують..
- Я, - каже, - автоперевізник. Ми самі звідси поїхали в лютому. А потім сусіди телефонують. Питають, де нас носить, чи думаємо ми допомагати людям? Може, кажуть, поки вас немає, хтось би заночував, бо горя в країні багато? Ми з дружиною відповідаємо, що повертаємось, і самі будемо приймати людей. І нічого нам не потрібно, не видумуйте...
На подвір'ї зранку, ще в напівтемряві, помічаю багато скляних банок. Вони виставлені надворі, біля сарайчику. Чимось наповнені. Кілька десятків, а то й ціла сотня.
- Ми купили будинок після смерті старенької бабусі, - відповідають хазяї. - Вона Голодомор пережила, чого ж дивуватись. Стоять банки, ми не знаємо, скільки їм років, і викинути поки вагаємося. І їсти ж ніхто не буде..
Хотіла написати про Голодомор, а вийшло про людей, які, як скарби, живуть в нашій країні. Ніколи їх не забуду. Сподіваюсь, що ні в кого в ті страшні дні не піднялася рука їх образити. Мені іноді здається, що це сталося дуже давно, - а всього лише менше двох років тому. Ото часи настали...
Але вони були складними для кожного нашого покоління. У кожного - своя біда. Свої випробування. Просто ми були маленькими, і не цікавилися, скільки разів бомбили Грозний (так, я про себе, звичайно) чи нащо нас рашка направила в Афганістан, не всі свідомо розуміли трагедію Чорнобиля, або ж Голодомор здавався нам лише далекою історією наших бабусь-дідусів, яку ми не пережили особисто. Так, я про своє покоління. І ось ми маємо свою біду, яка відкрила нам очі й на все те, що їй передувало.
