Те, що світ зараз чує від Росії, не тільки вкладається в цю парадигму, а й суттєво вирізняє її через когнітивний дисонанс у столицях, де вже звикли до політики та дипломатії іншого ґатунку. Два роки московської агресії в Україну змусили світ повернутися до колишніх практик, оскільки "з вовками жити – по-вовчому вити".
Як інакше можна ставитися до "пацієнта" і спілкуватися з ним, якщо той, по- перше, послуговується орвеллівським новоязом (на кшталт, - "мир — це війна"), а, по-друге, коли його пацифістські месиджі негайно перекреслюються посланнями геть іншого змісту.
З одного боку, Путін та його пропагандистська обслуга не втомлюються розповідати про готовність до мирних переговорів. Звісно, їхні пропозиції лише на перший погляд схожі на пацифізм. Ну не можуть же у Москві направду вірити, що хтось в Україні відгукнеться і почне навсправжки обговорювати мир на умовах організаторів "СВО", і з виконанням усіх цілей цієї "операції", озвучених кремлівським диктатором на початку агресії. У тому то й річ, що Путін не бажає говорити з українцями, наперед знаючи відповідь на свій дипломатичний маразм. Йому йдеться про іншого адресата – Захід. Це абсолютно вписується у логіку старця, який намагається приміряти лаври лідера світового масштабу, а також у його стратегію розхитування демократій.
У Москві роблять ставку на вислід виборів, які заплановано цього року не тільки у США, а й у країнах ЄС, які досі були для
Києва надійними союзниками. Електоральна ситуація створює живильний ґрунт для численних популістів та радикалів усіх відтінків, що їх досі щедро підгодовував російський режим.
Відповідно, активуються не тільки відкриті агенти Кремля, а й "корисні ідіоти", та найбільш вдячний виборець – інфантильний обиватель, який досі мирився з певними незручностями
далекої для нього війни (зокрема – з частиною податків, які йшли на допомогу Україні).
Досягши бажаного, — тобто нерівних перемовин про припинення бойових дій на фронті, Путін, по-перше, матиме аргумент для росіян, що також прийдуть до виборчих скриньок у березні, аби створити ілюзію демократичного процесу у Росії. А по-друге — вирве у світу паузу для того, аби відновити пошарпану в Україні "другу армію світу", і знову рушити у похід. І я не переконаний, що наступного разу країни Європи зможуть сподіватися на нас як забороло від війни.
Наступного разу Путін та його компанія спробують випробувати нерви НАТО, спровокувавши конфлікт на його терені.
Сьогодні в німецькому Bild оприлюднено сценарій такого вторгнення, з конкретними термінами (липень 2024) і конкретними цілями Росії (країни Балтії). Часом Х стануть вибори у США, і тоді Москва зважиться на відкрите протистояння, зокрема у Сувалкському коридорі.
Ясна річ, підстав довіряти такому плану – мало, однак, якщо пригадаємо, як поводилася Москва незадовго до нападу на Україну, то краще подмухати на холодне. Як оце зробила сьогодні ж Польща, запросивши устами свого міністра оборони німецькі війська. "Якщо німці хочуть зміцнити східний фланг НАТО в Польщі, як вони це зробили в Литві, ласкаво просимо!", - сказав Анджей Шейна.
Зауважу також, що
опубліковане Bild – лише невеликий пазл з полотна прогнозів, якими рясніють закордонні ЗМІ. Зрештою, вони мають рацію, бо, по-перше, пацифістська риторика Москви раз у раз
перебивається не дуже адекватними, але однозначними філіппіками Дмитра Медведєва про ядерну зброю та її можливе застосування проти кривдників ерефії. З іншого боку — про те,
що Москва не відмовиться від своїх агресивних планів свідчить і недавнє засідання Валдайського клубу, — цього псевдоінтелектуального збіговиська під патронатом Путіна, на якому
обговорюють стратегеми недоімперії та практичне їх втілення. Цьогоріч на ньому тільки й мови було про затяжну глобальну війну.
З шизофреніком, який, з одного боку, канючить про "мирні переговори", а з іншого — гострить сокиру (ядерну теж) говорити важко. Відверто кажучи, нема про що.
Колись російський опозиціонер Ігор Ейдман написав, що "на думку західних лідерів і тим більше міжнародних організацій, Путіну, який "поїхав", вже просто наплювати. Та й вони з ним більше не готові ні про що торгуватися й домовлятися...".
Зрештою, усі ці конспірологічні теорії про двійників Путіна, хай там як, лише акцентують на непевності заяв справжнього диктатора. Колись Фредерік Бегбедер вклав в уста героя "Романтичного егоїста" чудову фразу: "Я хотів би урізноманітнити свою діяльність так, щоб народ вирішив, що в мене є тезко. Моя шизофренія – не наслідок дилетантства, а мрія про всюдисущість".
