Він знав, що каже, оскільки за життя Актону довелося бути в ролі парламентаря, бачити, як у громадянській війні народжувалися США (правда, був на боці конфедератів), редагувати католицькі журнали (це тоді, коли католикам був заборонений вступ до англіканського Кембриджа).
Але якби сер Джон міг осягнути межі влади сьогодні, він, мабуть, повторив би свій висновок, додавши до нього ще й потребу вивчення уроків минулого.
Українська влада, видається, вирішила станцювати на старих граблях, обравши мішенями для дифамації та зневаги неслухняні для неї ЗМІ. Про спробу нападу на помешкання розслідувача Юрія Ніколова та про стеження за командою Bihus.інфо не висловився хіба ледачий. Усі звернули увагу на те, що об’єктами, м’яко кажучи, нетактовного поводження стали особи та медіа, що взяли собі за предмет вивчення корупцію владних чи наближених до влади осіб і структур. Знову ж таки, усі розуміють, що заплющити очі на факти, викладені у розслідуваннях, не вдасться. Бо є один подразник, який робить такі речі нетерпимими у суспільстві – війна. Тобто заробляти гроші на крові, красти у Збройних Сил, наживатися на біді всього народу, — це не просто моветон, це злочин з найтяжчими обставинами.
Я вже не кажу про те, що журналісти, як зазвичай це буває у демократичних спільнотах, є нервовими рецепторами суспільства. І якщо громада раптом байдуже сприйме факти переслідувань медійників, то це свідчитиме про серйозну недугу – відсутність порогу чутливості до кривди та брехні.
Спроби залякування журналістів мають своїх виконавців — і, мабуть, їх шукатимуть правоохоронці. Але вони мають і замовників, які прагнуть залишитися за лаштунками, але методи прозоро натякають на них. Хто, як не очільник президентського офісу одразу після приходу Зеленського до влади — тоді ним був Андрій Богдан, — зверхньо заявив, що тепер владоможці обійдуться без журналістів. Хто досі практикує приниження так званих класичних ЗМІ, запрошуючи на пресконференції найвищого рівня невідь чиї телеграм-канали (зрештою, вони ж стали тепер інструментом гонінь на журналістів)? Хто загнав у стійло єдиного телемарафону – цього інструменту цензури та годівниці для наближених фірм — майже усі телеканали країни? Хто, урешті-решт, досі тягне гуму з питанням про присутність журналістів у залі парламенту, аргументуючи заборону обставинами воєнного часу? Відповідь на ці та інші незручні запитання слід шукати у будівлі на Банковій, в Офісі президента.
Тут доречно було б вжити банальне: ситуація з Ніколовим та Бігусами лише підтверджує, що непокаране зло здатне народжуватися знову і міцніти. Але у цій банальщині є гіркий присмак.
Те, що зараз відбувається між владою та медіями, ми вже переживали не раз і не двічі. Так, потреба суспільства у свободі слова завжди брала гору, але, згадаймо, чим заплатили самі журналісти за цей демократичний дар? Чи ми досі можемо сказати, що покарано замовників убивства Гонгадзе? Чи ті, хто переслідував журналістів у часи Януковича, сіли за ґрати? Ні, вони чудово почуваються не тільки на волі, але й користають із владних статусів, бо "конче потрібні" новим господарям життя.
Але медійники їм не потрібні. Навпаки — ЗМІ витягують на світ божий огидну білизну тих, хто звик красуватися перед публікою в краватках чи
худі в стилі мілітарі. Вони розповідають те, чого не почуєш у жодних вечірніх відосиках президента. Вони не дають суспільству заснути, аби відтак не бути розбудженим і
окраденим.
Я переконаний, що замовники провокацій проти журналістів таки знайдуться. Не маю певності в тому, що їх належно покарають. Усе зведеться до демократичного принципу: політичної відповідальності. Можливо, вони не отримають мандата довіри на наступних виборах.
Але до цього ще слід дожити й перемогти ворога. Ворога, на якого починає бути схожою наша політична владна еліта, перебираючи в нього стиль поводження з журналістами, переслідуючи інакодумців, стаючи токсичною для суспільства. Зрештою, вироджується й вона — її отруює наркотик абсолютної влади.
