Уявила якусь урочисту залу, напівтемну, з позолотою на стелі, з тим самим довжелезним білим столом, за одним краєм якого сидить щось маленьке, ботоксне.
Воно похрюкує, передивляється якийсь виступ нашого тоді ще нового президента, десь в 2019 році, де той з посмішкою наївно розповідає про можливі мирні переговори. Про те, що все можна спростити, перестати стріляти, зустрітися десь посередині... Напевно тому хотів спростити, бо просте саме, аж край. Простий лінійний алгоритм. Найпростіший.
Маленьке ботоксне тягне тонкі губи в скупій посмішці, на достатній відстані чемно стоїть хтось з близького оточення, хто вічно на карантині перед зустрічами з "царем". Тихо цокає якийсь старезний годинник часів царської імперії. Тиша у великому напівпорожньому приміщенні. І ось маленьке ботоксне плямкає язиком від задоволення - бо ж бачить, що Україну можна брати голими руками. Трошки залякати, трошки надавити, трошки пообіцяти, що боляче не буде. Точніше, буде - але не йому. Не цьому. Там знань ніяких. Стратегії ніякої. Може думає, що хитрий та когось переграє - але хитрий насправді тут, в цій залі, в цій тиші, за цим нескінченним столом.
Той, хто замріяно уявляє себе персонажем з минулої епохи - де "велична імперія" (упустимо згадку про те, що німці добряче цю імперію відмили та постригли, та вдягли в пристойне вбрання, та навчили етикету), ця імперія гримить на весь світ своєю невиліковною "величчю", претензіями на еліту, бряцає золотими виделками та махає соболиним хутром. Челядь б'ється лобом об землю, бо цар їде. Падає колінами в купи сміття та багнюки, подає "прошенія", просить, кланяється, просить, кланяється, просить, кланяється...
- Забавный дурачок... Кхе, кхе... - подає голос той слухняний, що відсидів два тижні на карантині перед зустріччю з маленьким, ботоксним.
- М-да... Забавный... - чеше потилицю "цар" рассії, яка колись була відмита частково німцями, нагодована українцями, побудована іноземцями, але згвалтована кооперативом "Озєро".
Годинник з позолотою б'є дванадцяту. Ботоксне задоволене, бо поки все складається так, як йому найзручніше. І ніхто з них не здогадується, що історія піде геть не по їх сценарію. Ні по сценарію тих, хто відмитий колись німцями. Ні по сценарію сценаристів того шоу, яке влаштували в багатостраждальній Україні.
Але я не люблю жалітися, і тому не хочу, щоб моя Україна теж викликала якусь жалість. Хочу, щоб від неї були в захваті. Нехай ми виглядатимемо тепер впертими, навіженими, жорсткими, цинічними, безжальними, бо війна нас такими насильно виховує - але тільки не тими, хто викликає жалість.
Тільки не такими.
