Був такий лакмус. Звали його Йосип, і Бродський було його прізвище. Любили в нас його ще нещодавно дуже, і кожен другий wannabe-поет в моєму інституті так чи інакше під нього легенько косив.
Бродський не був росіянином. Його єврейство не залишало простору для сумнівів та маневрів, що по паспорту, що по обличчю.
Бродський не був комуністом. Він був жертвою радянської каральної машини, дисидентом. Більшу частину життя, а тим більш дорослого, він не мав радянського громадянства, жив в США, говорив в побуті англійською і нею ж писав прозу. Він був людиною глибоко інтелігентною та поетом величезного таланту.
Себто, від загального образу ватника він був не просто далекий. Він був йому діаметрально протилежним.
Тим не менш, з вірша "На независимость Украины" летить хамська слина ватаноїда вульгаріс. За винятком власно технічної поетики, за сенсами, цей вірш міг би належати якісь Жанні Бічевській, Харчикову чи просто якомусь Уасі з чат-рулетки. Абсолютно та сама зоологічна ненависть, ті самі упередження, ті самі когнітивні викривлення та просто невігластво щодо України та українців. Парадоксально і смішно спостерігати, як Бродський в момент перетворюється на тих, хто з радістю забив би його ногами, якби мав таку можливість. Як інтелігент перетворюється на хама, єврей - на чорносотенця, американець - на пошехонця, а дисидент торочить імперіалістичні кліше.
Мені здається, це найкращий приклад до ілюстрації того, чому навіть найкращі, найталановитіші та найліберальніші представники російської культури несуть в собі для нас багато сюрпризів.
