Хто?
Проти кого функціонує така серйозна структура? Робляться такі серйозні внески? Святкуються якісь річниці? Збираються поважні гості, проводяться саміти?
Щоб було?
З одного боку так. Але хто ж їм загрожує, дійсно? Хто цей негідник, міфічний, - може, Китай? Загрожує поважним європейським країнам. Може, ісламські держави? Може, терористи? Хоча можна ж обійтися просто спецслужбами, проти терористів, і перемелювати їх потихеньку. Для цього саміти не потрібні. І величезні бюджети теж. Танки та літаки, які роками стоять, а потім їх списують на металобрухт. І жодної війни, в якій би це знадобилося. Жодної.
До моменту появи на арені України.
Зараз хтось мені напише, що не треба вважати всіх нам винними. Так і не вважаю. Але ж ми не проти Білорусі воюємо. Не проти того, хто міг би дещо зрівнятися з нами, в кількості, якості. Щоб був паритет між агресором та жертвою. Тоді дійсно можна було би всі шишки кидати виключно в нас - так, ми не готувалися, ми обрали чорт зна що у владу, ми прогавили вторгнення, ми корупціонери. Все це так, але давайте ще раз спитаю: хто є головною загрозою для спокійного життя всієї Європи? І чому ми платимо найбільшу ціну?
За ці останні роки кожного дня Україна втрачає людей. Чиєсь життя у схватці з єдиною загрозою країнам НАТО тут, у Європі. Українська жінка, українська дитина, українська собака навіть, вбита осколком десь в Одесі в парковій зоні, не кажучи вже про українського солдата - кожного дня є стіною, за якою досі є виробництва якихось Ламборджині. Покази мод у Парижі. Фестивалі. Євробачення. Саміти. Келихи шампанського. Курорти.
Поки хтось буде посипати голову попелом, що ми самі винні (не без того,я ж не сперечаюсь) - згадайте декілька факторів:
- що ми ближчі до агресора, ніж Франція чи Польща.
- що ми є ціннішим для нього ресурсом, ніж Білорусь, наприклад.
- що ми є живим поки нагадуванням грабіжнику, що він користується саме нашою історією. Це як вкрасти сукню, надіти її, і зустрічати справжню її власницю кожного дня. Краще ж вбити її, щоб не дивилася так докірливо в очі?
Розумію, що політичні рішення не приймаються на основі ображеної гордості. Але я б не бажала, щоб мої нащадки колись воювали в інших конфліктах за життя європейців. Як представники найкращої зараз армії, з реальним бойовим досвідом, який так зручно буде комусь колись використати.
Бо єдиний агресор, що загрожує НАТО тут, на цьому клапті земної суші - це саме Росія. А перед Росією - ми. Ну, ми можемо колись надіслати своїх інструкторів, якщо що.
Суб'єктивно написано. Бо смерті кожного дня. Емоції, що поробиш.
P. s. До чого тут Тищенко? До визнання, що ми маємо безтолкову монобільшість, діяльністю якої я теж не пишаюся. Не обирала, але мені соромно.
