Поки у них там вирує черговий напад "побєдобєсія". Дам вам, друзі, текст, який намагаюся у ці дні кожного року публікувати. Бо досі багато хто цього не знає. А ми мусимо знати. Це НАША історія. Не та, що її для нас писали на замовлення кремля, а СПРАВЖНЯ.
Брехлива московська пропаганда досі розповідає, що Прапор Перемоги на даху Рейхстагу 30 квітня 1945 року встановили сержант Михайло Єгоров та молодший сержант Мілітон Кантарія. Але - це - скажемо так - лише частина правди.
Справа в тому, що цей прапор вони встановлювали на... плечах в українця. У буквальному сенсі цього слова. Розвідувальною групою, яка виконувала завдання зі встановлення прапору, командував заступник командира батальйону з політичної частини 756 стрілецького полку 150 стрілецької дивізії 24-річний лейтенант Олексій Берест.
Пізніше у листі до газети "Комсомольська правда" Олекса писав: "За вогневої підтримки ми почали рухатися гвинтовими сходами на дах. Оскільки артилерійськими обстрілами сходи в окремих місцях було зруйновано, нам доводилося утворювати живу драбину: ставав я, на мене чіплявся товариш Кантарія, а на нас обох – товариш Єґоров. На фронтоні Рейхстаґу радянський Прапор Перемоги замайорів о 22.50".
Цікаво, що оту вогневу підтримку надавала група прикриття з 10 солдат, якою командував ще один українець - 19-річний сержант Петро Щербина. Саме він першим прикріпив прапор до Рейхстагу, але не на даху, а лише до однієї з колон на вході.
Той лист Олексія Береста до "комсомолки" так ніколи і не було опубліковано. Здоровезний потужний українець став живою драбиною, якою Єгоров і Кантарія видерлися в історію. Їм було присвоєно звання "Герой Радянського Союзу". Золоту зірку героя отримав і командир батальйону Степан Неустроєв, якого там узагалі не було. А Бересту... А Бересту дали дулю з маком. Його прізвища взагалі у поданні не було.
3 серпня 1946 р. кандидатуру Олекси Береста повторно подали на "героя" командир полку Федір Зінченко, командир дивізії генерал-майор Василь Шатілов, командир корпусу генерал-майор Максим Іванович Чередниченко . У офіційному поданні значилося “Під його керівництвом сержант Єгоров та молодший сержант Кантарія підняли над Рейхстаґом Прапор Перемоги”.
Але даремно: заслуженої нагороди лейтенант Берест так і не отримав. Чому? Через маршала Жукова. Кажуть, він ненавидів політпрацівників, тож у 1945 році особисто викреслив прізвище Береста з подання, а в 1946 на повторному поданні написав "Червоний прапор".
Інші джерела стверджують, що Жуков патологічно ненавидів українців, аж трусився. Називав їх не інакше, як усім відомим словом, за яке Фейсбук банить.
Петро Щербина політруком не був, проте Жуков з подання на Героя Радянського Союзу викреслив і його. Отже, друга версія видається більш правдивою.
Після війни Олекса Берест намагався добитися справедливості, звертаючись в різноманітні інстанції та даремно. Аби заткнути рота невгамовному герою, проти нього сфабрикували кримінальну справу та посадили на 10 років з яких він відбув 5. Під час слідства мент заявив йому: "Ще треба розібратися, чи ти взагалі воював" і тут таки разом з кріслом вилетів у вікно.
Потім олекса працював на "Ростсільмаші" звичайним ливарником. Мешкав з дружиною та двома дітьми у жалюгідній комуналці. Якось у гості до нього приїхав колишній командир - Неустроєв. Випили. Згадали минуле. П`яненький Неустроєв все знімав з грудей свою "зірку" та намагався тицяти її Бересту:
- На, Льошо, вона твоя...
Олекса Берест трагічно загинув 4 листопада 1970 року. Трагічно і героїчно. Уранці 3 листопада, як оповідають, він прокинувся у доброму гуморі, ретельно поголився і навіть відвідав перукарню, наче щось відчуваючи. Увечері він забрав онука з дитячого садка, на роз’їзді “Сільмаш” вони зупинились, аби перетнути залізничну колію.
До станції саме прибула міжміська електричка, і величезна юрба ринула до автобусної зупинки. Хтось сильно штовхнув 5-річну дівчинку на залізничні на рейки, просто під швидкий поїзд “Москва-Баку”, який саме вилетів з-за повороту. Дівчинка від жаху заціпеніла. Заволали люди. І тоді Берест, випустивши руку онука, кинувся під потяг.
Він встиг викинути дівчинку з-під потягу, але щоб самому відскочити, часу уже не залишалося. Удар був такий потужний, що Олексія віджбурнуло на кільканадцять метрів, аж на перон. Він ще спробував підвестися, але потім втратив свідомість.
Ще кілька годин в лікарні богатирський організм Олексія Береста вперто боровся зі смертю, аж поки о 4 годині ранку 4 листопада 1970 року його не стало.
Поховали Олексія Береста з рукавичкою онука, яка залишилася у нього в ту страшну мить - лікарі так і не змогли розціпити намертво стиснутий кулак...
А знаменита світлина кореспондента ТАСС Євгена Халдея «Прапор Перемоги над Рейхстагом» - постановочна. Її зроблено 2 травня 1945 року, коли бої вже скінчилися. На ньому не Берест, Єгоров і Кантарія, а дагестанець Абдулхакім Ісмаїлов, киянин Олексій Ковальов та Олексій Горичів з Мінська.
На світлині № 1 - Олексій Берест з дітьми після повернення із табору. На фото № 2 - український герой Петро Щербина на передньому плані з автоматом. Його було поранено, але він з бою не вийшов. Як командир групи прикриття мав отримати зірку Героя, однак... Національність підвела...
Тоді було багато охочих сфоткатися з юним героєм. Опісля його забули. Односельці навіть кепкували й обзивали хвальком, а потім його викликали ив КДБ й "порадили" прикусити язика. Не витримавши цькувалнь, Петро виїхаі зщ батьківщини у Кострому звідки була його дружина...
P.S.
Сержант Михайло Єгоров теж загинув. Молодим. На відміну від Береста він насолоджувався своїм становищем героя. Постійно у роз`їздах, на зустрічах з делегаціями, урочистих засіданнях. Щоправда, роботу головою колгоспу він провалив, тому його перевели до міста на "непильну" посаду постачальника на консервному заводі.
Єгоров уже у 50-х роках став закінченим алкоголіком. Кажуть, добрійшої душі людиною був - нікому не міг відмовити. Після того як у 50 років він став персональним пенсіонером, пити став ще більше.
20 червня 1975 року він, як завжди, "відпочивав" в одній компанії. Коли горілка закінчилася, усі були п'яні, мов чіп. Але закортіло "догнатися". Єгоров сів у подаровану йому на честь тридцятиріччя Перемоги «Волгу», поїхав до магазину і на найближчому повороті зіткнувся з важкою вантажівкою.
Молодший сержант Мілітон Кантарія теж не був обділений увагою влади. Працював директором магазину - "крута" і дуже грошовита посада в радянських умовах. Був навіть делегатом Верховної Ради Абхазької АРСР.
Йому також не судилося спокійно померти. Коли до Абхазії прийшов "Русский мир", грузин Кантарія змушений був утікати. Спочатку до Тбілісі, а потім до Москви, де жили його родичі. Дорогою помер від серцевого нападу, так і не встигнувши отримати ані житла, ані статусу біженця. На його похорон ніхто з офіційних осіб російської федерації, які так полюбляють розповідати про "дедывоевали", не прийшов...
