"Мені здається, що мій рідний Схід - це зараз центр Всесвіту" - Олена Кудренко

Перевозять танки. Я бачу наліпку на корпусі машини: "ПСИХ". За склом обличчя, як у героїв фільма "Термінатор".

О! Я тебе розумію, -думаю. Ми тут майже всі психи зараз, в тому розумінні, що не треба було нас чіпати. Зворотня реакція - "розчавлю".

"Українці на колінах ніколи не стояли, і стоять не будуть!!!" - вперто наголошує бабуся з Сумського прикордоння.

"Я з ними в окупації жити не буду!" - твердо заявляє місцевий фермер. - "Дайте мені можливість засіяти два шматка землі, посадити город, ТУТ - я буду найщасливішим на землі."

- Летить якась х...ня!! Всім в укриття!! - кожної ночі закликають, втомлено і регулярно, лаючись, під безперервну вже повітряну тривогу. Вчора вона почалась вранці, о восьмій, і закінчилась пізно вночі.

Небо темне-темне. Ховається за важкими хмарами. Дощ. Вітер. Танки.

- О! З народженням двійні! - стаю свідком, як в магазині вітають сімейну пару з дитячим візочком. - Вам би ще двійко?))

- Нам поки досить, - сміються щасливі батьки.

Війна.

Народжують.

З початку цього року ФОПів відкрилося більше, ніж закрилося.

ТУТ.

Психи. По-хорошому. Вперті, цілеспрямовані психи. Поважаю.

Військові зупиняються купити поїсти, залити пальне в автівки. Ось один шкутильгає, напевно після поранення. Але йде вперед швидким кроком, наче нічого не сталося. За цигарками, напевно))). Я колись сама гралася з цим, в студенські роки, але не потрібна вона - ця залежність. Не потрібна)).

Холодно.

Ну як - не спекотно.

Потік цивільних автівок не з міста, а в місто. До кордону. До фронту. Жіночки, зосереджені. Пенсіонери, парами. Серйозні чоловіки в окулярах. Бородаті. Худі. Товсті. Різні. Пари. Одинаки. Діти виглядають з вікон. Наліпки "Доброго вечора, ми з України".

Темне небо - та коли ж буде сонечко?!!.. Дощить.

Тривога.

Сьогодні знову почую, як літають наші бойові гвинтокрили. Напруження, але якесь по-хорошому зле. Навіть не зле - злюще.

"Українці на колінах ніколи не стояли і стояти не будуть!!!" - знову подумки повторюю слова тої бабусі, почутої на Ютубі. Ні, це не гасло Донбасу. Це гасло всієї України. Люблю, обожнюю ці кам'яні наші джунглі та навіть тимчасову фанеру на вікнах старовинної архітектури. Це тимчасово. Переживемо. Бо психи. В хорошому розумінні. Психи, бо не просимо про мир - нам потрібна наша перемога.

Не про мир буду просити. І не просити зовсім - що це за слово таке: просити? Тобто чекати, поки хтось щось зробить для нас?

Є руки-ноги - роби сам. Не проси. І як би не було банально - не бійся.

У нас своя філософія. Психована.

Мені здається, що мій рідний Схід - це зараз центр Всесвіту. Навколо нас крутиться планета. Найголовніше - тут і зараз. Де дощ, хмари, вітер, ракети, земля ходить "ходуном", але сюди тягне якимось магнітом. Вичавлює звідси слабкість, залишаючи перед вибором: ти або не ний і приєднуйся, вливайся в цей потік психів, або не заважай своєю слабкістю. Ця натягнута струна якщо порветься - боляче буде насамперед росіянам.

Тримай стрій, якщо не слабак.

Перепочинеш на тому світі.

Вдих, видих.

Схід.