10 вересня 2019 року в Іжевську перед будівлею Державної Ради Республіки Удмуртія влаштував акт самоспалення удмуртський науковець Альберт Разін.
Його загибель стала справжнім символом російської національної політики путінських часів. Адже у сучасній Росії русифікація її народів досягла рівня, який важко порівняти навіть із радянськими часами.
Маргіналізація національних культур і мов відбувається за активного сприяння держави. Особисто Володимир Путін був причетним до скасування вивчення мов народів Росії у школах національних республік.
Коли Державна Рада Республіки Татарстан вирішила розпочати процес переведення татарської мови на латиницю – щоб наблизити її до інших тюркських мов – на заваді стало рішення Державної Думи Російської Федерації, яка на законодавчому рівні заборонила переведення на латинський алфавіт будь-якої з мов народів Росії.
Молоді представники російських народів втрачають рідну мову й намагаються кваліфікувати себе навіть не як «росіян», а як «русскіх», наполягаючи вже не на державній, а на національній єдності із «головним народом».
Так що можна впевнено говорити, що народи Російської Федерації – якщо влада не зміниться або держава не переформатується – приречені на асиміляцію й зникнення.
Разом із цим керівництво Росії наполегливо «захищає» національні меншини у інших країнах, зокрема в Україні чи Молдові.
В цьому також немає нічого нового, Кремль мавпує радянські підходи останніх років існування СРСР. Тоді радянське керівництво у відповідь на появу Народних фронтів, що обстоювали суверенітет і національні права союзних республік ініціювало появу численних «Інтерфронтів» та «Інтеррухів», які видавали себе за захисників інтернаціоналізму й національного розвитку меншин. Представникам меншин пояснювали, що «націоналісти» не дадуть їм можливості жити нормально, вивчати власні рідні мови – хоча насправді Москва сприяла русифікації цих меншин, а не їхньому національному розвитку. Саме тоді раптом зʼявилися «незалежні» Республіка Гагаузія, яка потім перетворилася на автономію у складі Молдови чи досі існуюча Придністровська Молдавська Республіка.
І тут можна поставити собі питання: а якою ж мовою навчаються і спілкуються між собою гагаузи Молдови чи українці Придністровʼя, яких лякали «насильницькою румунізацією»? Звісно ж, російською. Влада Гагаузії за ці тридцять років доклала зусиль для подальшої русифікації мешканців, а Народні збори Гагаузії вимагають від парламенту Молдови повернення до…російської мови.
Русифікація – це саме те, що пропонує Кремль національним меншинам інших країн як найкращий захист від «націоналізму».
Якщо ви приїдете до будь-якого села з угорською більшістю на Закарпатті, ви почуєте на його вулицях угорську мову. Але, може, ви хочете поцікавитися, якою мовою розмовляють тепер представники двох споріднених з угорцями народів Росії – ханти й мансі? Так, це невеликі нації і вже тому держава мала б докласти зусиль для збереження їхнього національного обличчя й мови. Але не доклала. Кількість хантів, які володіють рідною мовою, ще 15 років тому складала усього 17 відсотків й продовжувалася зменшуватися. Серед мансі таких було усього 6 відсотків, так що мова скоро зникне. Й, може ця цивілізаційна трагедія мала б зацікавити Будапешт?
І це – не просто якесь абстрактне зауваження. Під час однієї з подорожей до естонської столиці я побачив на полицях однієї з головних книгарень Таллінна книжки поетів фінських народів Росії у оригіналі та перекладах естонською та російською. Звісно, й удмуртських поетів, мову яких мріяв врятувати Альберт Разін. Програма книговидання здійснювалася за підтримки естонського уряду. Естонці, які добре памʼятали, як Москва маргіналізувала їхню культуру, намагалися допомогти спорідненим народам хоча б у збереженні власної літератури – годі й казати, що у самій Росії поети видавців знайти не могли, а скоро не зможуть знайти й читачів.
Хіба не переконливо виглядає той факт, що навіть у часи відсутності інформаційних кордонів закарпатські угорці мають власну періодику, свої творчі колективи, своїх митців, що стають зірками не тільки української, але й угорської сцени й кінематографу. Може, комусь у Будапешті цікаво, скільки читачів залишилося у вбитого за невідомих обставин ще у радянський час засновника сучасної хантийської поезії Володимира Волдіна? Або його дружини, першої хантийської поетеси Марії Вагатової? Думаю, найбільша їхня кількість зібралася хіба що під колективним листом на підтримку війни проти України, який запропонували підписати 87-річній мисткині.
Про те, як виглядатиме українська національна політика у майбутньому, можна ж, звісно дискутувати. Але ж ми розуміємо, що після прийняття України і Молдови до ЄС всі угорці, румуни й українці, всі болгари й гагаузи Європи опиняться у єдиному цивілізаційному просторі.
А от ханти і мансі не опиняться. Вони просто зникнуть.
