Тобто, війна за існування нашої держави. І головною загрозою цієї війни є не стільки розмір економіки супротивника та його людських ресурсів, як його готовність йти до кінця, не рахуючись з втратами, щоб виконати це завдання.
Просто нагадаю, що останній раз така рішучість йти до кінця була в кровожерливого режиму Радянського союзу і то лише в період екзистенційноі загрози для свого існування. В період же загарбницьких війн, цей кровожерливий режим був менш рішучішим ніж Росія зараз.
Головною ж внутрішньою проблемою України є не стільки мобілізація, як нездатність нашої країни самостійно забезпечувати свої мінімальні потреби в зброї та боєприпасах щоб оборонятись.
А це в свою чергу приводить до зростання людських втрат, в тій же обороні. Демотиваціі особового складу в армії. Неможливості завдавати ворогу таких критичних для нього втрат. Неможливості демотиваціі та стримування ворога. Втрати територій.
І зараз я не кажу про необхідність переведення суспільства до умов «тотальної війни» по ідеям Людендорфа. Хоча коли мова йде про виживання країни, то ця ідея не такою дикою.
Я кажу, що навіть в умовах екзистенційноі загрози, наша влада та еліта продовжує досить легковажно відноситись до цієї загрози.
Маю на увазі, що навіть в період такої великої загрози наша влада розконцентровує зусилля, фінансові, людські, матеріальні ресурси на другорядні речі, які ніяк не наближають нашу перемогу. Плюс додатково нездатна вирішити питання нарощування виробництва навіть найпростішої зброї, такої як снаряди чи мінометні міни.
А парадокс цієї нездатності полягає не в томк, що в нас нічого нема для цього нарощування, а в неефективності використання наявних ресурсів.
І здавалось би. Деякі критичні події, такі як втрата Бахмуту, Авдіївки, затримки поставок західної зброї, мали б чогось навчити. Але ні. Граблі нічому не вчать.
