За тридцять років ми встигли створити чимало міфів про себе. У більшості своїй вони покликані пояснити, чому ми ні в чому не винуваті.
“Влада узурпована”. З цим аргументом можна погодитися, якщо йдеться про зовнішню окупацію. Коли вашу архітектуру вибудовує чужа держава. Коли місцеві мешканці не визначають теперішнє й майбутнє своєї країни. Але з 91-го року Україна – це країна конкурентних виборів. Кожен наступний український президент перемагав, розкритикувавши попереднього. Щоразу суспільний запит на зміну влади реалізовувався. Там, де влада узурпована, такого не буває.
“Олігархи все вирішують”. Олігархи з’явилися вже після здобуття країною незалежності. Вони – діло рук самих українців. Наших дій і нашої бездіяльності. Нашої наївності, інертності й кепської поінформованості щодо нормальних правил гри. Слабкі інститути, політична корупція, “договорняки” – усе це вможливилося тільки тому, що країну приватизували ті, кому всі решта дозволили це зробити. Та й по тому.
“Люди кращі, ніж еліти”. Подивіться соціологію. Якщо еліти аж такі погані, то чому за них і далі голосують? Хтось скаже, що в будь-якому соцопитуванні є частка тих, хто не має свого кандидата серед запропонованих. Але чому тоді цей попит не породжує пропозицію? Якщо ніхто не хоче йти в політику – в парламенті сидять пройдисвіти. Якщо українці обирають серцем – з електорального попелу відроджуватимуться популісти. Врешті-решт, хто винен у тім, що реальний реформаторський порядок денний здатен зібрати 10% голосів? Хто винен, що реформи для обивателя – це “націоналізація”, “зниження цін” та “підвищення пенсій”?
“Я не при ділах”. Звинуватити іншого – дуже зручно. Не тільки тому, що дозволяє приміряти біле пальто. Це зручно ще й тому, що створює ілюзію працездатності легких рішень. Мовляв, якщо проблема не в нас, а в них, то достатньо лише замінити “їх”. Значно простіше, ніж змінитися самому, еге ж? Але хто сказав, що ротація в умовах нинішнього обивательського запиту породить кардинально іншу політичну пропозицію?
“Влада мене не спитала, коли...” Хочеться поцікавитись, а питання мобілізації держава теж має розв’язувати шляхом загального консенсусу? Сама система представницької демократії передбачає, що на виборах ви делегуєте комусь повноваження, а не ухвалюєте рішення з кожного конкретного питання в режимі прямого ефіру. Так, це не означає, що у підсумку всі задоволені. Та електоральні цикли існують для того, щоб продовжувати мандат можновладцям або передавати його комусь іще, якщо попередники не впоралися.
“Я не збираюся брати відповідальність за інших”. Так, звісно, кожен сам визначає свою сферу відповідальності. Хтось обмежується власною квартирою, хтось додає ще й сходовий майданчик. А хтось волонтерить, записується в добровольці, вдається до активізму. Між крайнощами – безмежна кількість проміжних варіантів. Кожен обирає по собі. Та човен все одно спільний. І наслідки від дій та бездіяльності розподіляються пропорційно між усіма.
“Я – поза політикою”. Поза політикою бути неможливо. Навіть якщо ви не ходите на вибори, то це означає тільки те, що ви делегуєте свої права тим, хто на них ходить. Ви не виносите себе за дужки, ви просто передаєте своє право визначати майбутнє іншим. І ваша відповідальність від вашої бездіяльності нікуди не щезає. Ви просто наперед погодилися з чужим вибором вашого майбутнього.
“У нас погана держава”. Країна – це територія. Держава – це система взаємин між людьми, які живуть на цій території. Якщо взаємини погані – хто в цьому винен?
Отже, одні котять цей світ. Інші біжать поруч й кричать: “Боже, куди ж він котиться?!”. Кожному своє.
