Відео, де дівчина плаче від розпачу, що не знаходить в собі сил, нічого не виходить в житті, і вона заплуталась - вже неодноразово підкидає мені ФБ. Ви, друзі, радите їй піти на літературні читання (я далі обгрунтую, чому їй потрібно інше).
Я щиро співчуваю таким людям, бо в своєму житті пройшла декілька таких фаз. Першу - в підлітковому віці, коли мені здавалося - я нездара. Хоча я відмінниця, переможець шкільних конкурсів, я пишу сценарії для нашої команди КВК, - але я не знаходжу себе в цій системі координат. На горище батьківського дому складаються чергові "нагороди" й пречудово там забуваються - якісь книжечки з "заповідями" Леніна, потім, після розвалу совка, щось таке ж непотрібне. Тоді я знищила майже всі свої дитячі фото, на емоціях.
Фаза друга - після закінчення школи, коли оточення "підрізало" мене на старті своїм насправді не потрібними мені порадами, куди йти вчитися молодій людині, і я звернула "не туди". Коли звертаєш не туди, не за покликанням - твоє життя перетворюється на муки. Ти вже розумієш, що витрачаєш свій час не на те, що принесе тобі щастя, але ще боїшся кинути той факультет, "зганьбити" своїх батьків тим, що їх відмінниця обрала щось інше, ніж те, що звучить начебто серйозніше та краще, ніж у дітей сусідів. Тоді я провалилась в ще одну яму. Мені здавалося, я виглядала як чмо, впевненості у собі майже нуль, але хоча би була впертість. Щоб зрозуміти свій стан та вибратись.
Життя підкидало ще не раз випробування безоднею. І я скажу, чому ця безодня виникає - бо ти не знайшов себе одразу. І тоді тебе або кидає (місця навчання, роботи, пошук свого оточення), або ти працюєш за спеціальністю, наприклад, років 20-30, але ж не любиш її, все життя не любиш, і тебе нікуди не кидало - ти ось так, без любові до того, чим займаєшся, відбуваєш своє "покарання" майже все своє життя.
Я працювала перекладачем англійської, тренером по танцювальній аеробіці, мене навіть занесло в казино попрацювати круп'є, зрештою я зробила кар'єру в продажах і стала підприємцем. І це все тільки тому, що я з тієї безодні вибиралася навмання. Не знаючи, чого я насправді хочу. Зараз знаю, і тішуся, що в мене є ще півжиття, щоб надолужити втрачене. Шкода тих, хто себе не знаходить до старості, або ж хоча би до 30-40 років. Бо там вже начебто час знайти. Щоб очі горіли від азарту прокидатися щоранку та займатися улюбленою справою. Дівчині з того відео не вистачає фундаменту, чіткої бази, що її тримали би в ці важкі роки. Вірші слухати - чудовий варіант. Для душі. Для розвитку. Але таким людям перш за все потрібен план - як жити далі. Як комусь потрібен дах над головою - щоб було, куди повертатись.
Хтось каже - якщо не знаєш, для чого жити, живи для дітей. А я скажу - діти виростуть, і ви знову залишитесь у відчаї, бо відсутність вашої власної твердої бази ви заповнили чужими життями. Ваших дітей. Тому жити треба для себе. Звичайно, дбаючи про дітей, це ж не виключає одне одного.
Минулого місяця проїзджала Чернівецьку область. Люди посадили поле лаванди, і заробляють гроші на тому, що купа людей приїзджають туди фотографуватися. Вхід на поле - 200 гривень з людини. Людей - натовпи. У нас на Харківщині у когось таке поле розбомбили росіяни, але бачила сюжет, що власники відроджують його. Бо це справа їх життя. Вона їх тримає психологічно на плаву.
В Ютубі шукала щось про садові рослини - знайшла жіночку з Миколаєва, яка свідомо перейшла на українську, російські підписники відсіялися, вона так само потерпала від обстрілів, бігла з дитиною на захід, повернулася, але її любов до рослин зрештою зробила її ще відомішою. І я спостерігаю, як вона розвивається. Вже заснувала свій інтернет магазин.
Нам всім потрібно спочатку знайти себе, щоб зачепитися за щось емоціями, мізками, щоб віднайти відчуття деякої стабільності. Нас бомблять, мені страшно, я в розпачі - але як тільки настане тиша, я піду займатися тим, що люблю. Десь так. Особисто я відчуваю роздратованість від того, що треба бігти в безпечну кімнату, бо летять ракети, і ось вже щось вибухнуло - тоді як я вся занурена в справу, і вибухи мене від неї відривають. У мене немає приводу впадати у відчай, що я заплуталась в житті - бо я знаю, що мені треба, і чого хочу.
Ти у вісімнадцять себе не знайшов, не знайшов у двадцять п'ять, та навіть в тридцять - але ж потім вже час і знайти? Коли все так запущено, то вірші, вибачайте, не допоможуть. Людині спочатку треба бачити, куди йти. Коли вона йде у невідомість - то ще глибше може скотитися. А ще, знаєте, що цікавіше? Не займати робоче місце - а створювати його. Не тільки читати чужі вірші - а писати їх власноруч. Бо в такому випадку рівень залучення нашої уваги, наших емоцій - максимальний. Тоді ти бомби сприймаєш майже як прикре непорозуміння.
Сьогодні розробила дизайн та замовила друк постеру, щоб повісити над робочим столом, в своїй кімнаті. До цього це був лише аркуш, надрукований на принтері. Я купила планер, і у мене завжди перед очима мої цілі, мої плани, мої завдання. Це все - щоб знати, хто я. Що мені потрібно. Щоб розуміти, куди рухатись. Бо якщо я сьогодні ще жива - не це привід залишатися сліпим кошеням у цьому буремному житті. У цій кривавій війні. Особливо у цій війні.
Особливо.
Бережіть себе.
