В Ростові знову засуджено громадянина України. Нашого військового, добровольця. Згідно опублікованих російської стороною документів, це полонений Дмитро Лісовець, військовослужбовець штурмового підрозділу 8–го окремого батальйону УДА.
Ця череда гротескних російських судів над нашими полоненими та громадянами продовжується з 2022 року. Я писала про це, але жоден матеріал не розкриє той жах, який там відбувається.
Змучені, знесилені люди, в яких вже згасає віра на порятунок. Фото з судових засідань, які публікують у соцмережах Ростова, жахають. Хто опікується цими «ув’язненими»? Хто знає про ці суди? Хто відслідковує, куди відправляють відбувати «покарання» наших громадян? Хто знає скільки людей викрала росія, скільки полонених утримують у тюрмах так званих «республік», бо саме з них до Ростова привозять полонених на суди. Хто займається обміном цих людей? Чи є в них шанс обійняти рідних?
Бо, ми ж маємо розуміти, усі ці люди, що пройшли тортури російських судів, які вивезені на росію, які утримуються в СІЗО або тюрмах «республік» чи росії, насправді ніякі не ув’язнені й ніякі не злочинці. Це полонені. Військовополонені, яких ми маємо обміняти, витягти з полону, й вони не можуть бути засуджені російськими судами та відбувати покарання у російських таборах. Тому ми маємо відслідковувати їх долі, рятувати їх, витягувати їх з полону, дізнаватися найменші подробиці їх життя у полоні, відслідковувати їх етапування.
Жоден українець не має залишитися в полоні. Це має бути закон сьогодення.
В Ростові судять не тільки «азовців», тобто тих військових, кого росія полонила у Маріуполі. Це й мирні громадяни, які опинилися в окупації разом з військовими, наприклад, лікарі, кухари, комунальні працівники, які просто ховалися від бомбардування у підвалах «Азовсталі». Це й військові, яких полонили під час виконання завдань, розвідки, військових дій. Це й мирні громадяни, мешканці ТОТ, яких колаборанти звинуватили у шпигунстві на користь України.
Їх багато, бо суди йдуть майже кожен тиждень. Інколи вдається відслідковувати й занотувати прізвища «засуджених», фото, якісь документи, інколи ні.
Я не знаю, як й коли їх полонили та за яких обставин. Я можу тільки фіксувати вирок та процес, якщо він є публічним чи мені повідомили про нього з ТОТ. Тому мене турбують питання, як взагалі відслідковується доля цих людей та ким? Бо бачити на фото їх спустошені очі, я не можу. Там відчай. Там темрява. Там відсутня надія на порятунок.
Саме тому я не втомлююся писати про ці події та цих людей, щоб ми, не дай боже, не зрадили їх. Не забули у полоні. Не втратили ниточку їх долі, бо їх етапують у Сибір. Бо розголос, це єдиний шанс для них.
Вони не публічні люди, не розпіарені журналісти, блогери чи публічні особи, тому за них немає кому сказати багатоголосне «свободу».
Згадую, як світ кричав «свободу наді савченко», як вона зухвало та театрально поводила себе у суді. Якось воно не дуже в’яжеться з реальністю. Кожен тиждень у Ростові проходять суди над «бандитами Азова и правого сектора» й жодної уваги журналістів, адвокатів, ЗМІ, уповноважених з прав людини, жодного крику «свободу» від світової спільноти.
Зрозуміло, що світ не здогадується про ці судилища. Але ж ми. Ми-то знаємо про них. Кожен з тих, кого зараз судять у Ростові, як «украинского бандита» має опинитися на рідній землі. Кожного з них має обійняти мати, батько, чоловік, дружина, діти, кохані, сестри.
Через що проходять ці люди у полоні, навіть уявляти не хочеться. Я достатньо почула від мешканців ТОТ, які розповідали про тортури та жорстокість охоронців. Особливо мене вразило те, що наджорстоко по відношенню до полонених (в’язнів) відносяться охоронці–колаборанти, особливо жінки.
38-ма колонія, де утримують полонених перед етапуванням на суд у Ростові, знаходиться у місті, де я жила – Довжанськ, Луганської області, я писала про це.
Охороняють полонених місцеві «співробітники пенітенціарної служби», тобто колаборанти. От саме вони знущаються над полоненими найжорстокіше.
Ми маємо пам’ятати й це. Усі кати мають бути встановлені й занесені у «Миротворець». Охорона, судді, усі.
Знаєте, як боляче, коли бачиш, як суддя, що вчора винесла вирок 16 років ув’язнення нашому полоненому, завтра вільно летить у відпустку у Європу, Туреччину, робить покупки, насолоджується життям. Безкарність породжує відчуття вседозволеності й недоторканості. Безкарність породжує ще більше зла. Для мене Перемога, це коли усі винні у цій війні, усі кати, колаборанти, оці судді, оці прокурори, будуть покарані. Бо інакше, вони отримають відчуття безкарності й вседозволеності, особливої місії, яку передадуть нащадкам: вбивай, тобі за це нічого не буде.
Як на мене, усі судді росії, які приймали ці незаконні вироки, знущалися у судах над нашими полоненими, мають бути внесені у реєстр військових злочинців та покарані.
А як по іншому? На мою думку, срср не загинув повністю, а відтворився й продовжив жити у суспільстві саме через безкарність. Бо ж жоден з тих, хто «малював» вироки, підтасовував «докази», вибивав покази, не був покараний. Як й ніхто з тих, хто писав доноси, брехав на суді, будучи свідком від звинувачення. Ніхто з тих, хто охороняв та створював нелюдські умови відбування покарання. Насправді, машина для фальсифікації судових справ, машина для вибивання доказів та призначенні винних працює досі. Це ганебна практика совка та ознака тоталітаризму.
Презумпція невинуватості, яку було знищено у радянському союзі, мала відродитися та оновити суспільство, зробивши його чесніше, людяніше. Але жорстка машина судочинства залишившись безкарною, просто продовжила свою справу: бути катом та зброєю у руках влади. Тому усі причетні до незаконних вироків та судилищ над українськими полоненими мають бути покарані, мають бути внесені у міжнародні санкційні списки та назавжди отримати тавро «посібник путіна».
Тому, нагадаю: у Ростові Південний окружний військовий суд засудив українського полоненого Дмитра Лісовця, військовослужбовця штурмового підрозділу 8–го окремого батальйону УДА до 16 років позбавлення волі. Згідно з вироку суду, ця людина, ну, звісно ж, як без цього, «член терористичної банди «Правий сектор»», бо ж командувач УДА Дмитро Ярош.
Але від 15 до пожиттєвого у Ростові присуджують не тільки «правосекам», а й «азовцям» чи навіть мирним громадянам, яких полонили у Маріуполі, бо усі вони визнаються «членами терористичних формувань». Їх судять за те, що вони українці й захищали свою землю.
З вироку суду стало відомо, що пан Дмитро воював проти російсько-донбаських угруповувань у районі Широкине та Водяного. То може за нього згадає хтось з побратимів? Може згадає командувач УДА та почне боротьбу за свого підлеглого. А може ця людина вважається такою, що зникла безвісті, а може…
На війні багато чого можливо й поганого, й гарного. Але для мене є один закон: кожен українець, хто опинився на росії не з доброї волі, має бути повернутий додому.
Єдине, що викликало подив, так це те, що у судовій справі зазначено, що співробітники ФСБ затримали пана Дмитра на території Неклинівського району Ростовської області у 2022 році. Як показує практика, це означає, що людина потрапила у полон поранена, перебувала у безпорадному стані та була вивезена (викрадена) до росії, де його потім й «затримали».
То, от якщо вже казати про утворення реєстру суддів росії, які виносять незаконний вирок та визнають наших військових «винними в «участі в незаконному збройному формуванні», «організації діяльності екстремістської організації» та «проходження навчання з метою здійснення екстремістської діяльності», до цього реєстру мають бути внесена уся судова ланка судової системи росії, бо ж Апеляційною ухвалою Апеляційного військового суду вирок окружного суду стосовно Лісовця залишено без зміни.
Тому покарання має бути для усіх російських «працівників Феміди». А ми, нагадаю, маємо відслідковувати усі ці «рішення» судів, фіксувати усіх суддів, які зчиняють злочини відносно наших полонених та, найголовніше, визволяти тих, кого вони ув’язнили.
