Всім українцям відомо, що західним світом правлять боягузи. Їхні політики, виборці й навіть паризькі клошари одностайно бояться війни й погроз здичавілих рашистів зробити з Європи другу Україну, довбонути ядерною зброєю… Вони, у десятки разів багатші за Рашу, тремтять від перспективи зіткнутися на власній території з російськими колонами, ракетами й КАБами… Вони навіть бояться надавати нам стільки своєї зброї, скільки ми хочемо й дозволити бити нею чимдалі по Рашостану. Боже, наскільки вони жалюгідні у порівнянні із нами!
Ми не побоялися чинити опір ворогові, який підступно напав у той самий момент, коли ми збиралися на шашлики. Наш президент одразу заявив: «Я залишаюся зі своїм народом. Ми будемо битися!» й третій рік веде нас до перемоги. Так, ми втрачаємо міста й людей, але героїчно б’ємося. Рахунок полеглих бійців йде на сотні тисяч, за десять мільйонів українців опинились за кордоном, понад мільйон втратили все й тиняються країною, перетворившись на безхатченків, маємо тисячі вбитих й поранених дітей... В нас майже не залишилося енергетики, конає промисловість, вся територія під щоденними обстрілами, але українці не здаються! На нашому фоні громадяни західного світу виглядають жалюгідними пігмеями…
Але маємо визнати й те, що третій рік поспіль ми воюємо й існуємо як держава значною мірою за рахунок цих скнар й боягузів з країн-партнерів. Вони витратили сотні мільярдів євро й доларів на підтримку нашої армії й нашого бюджету. Й обіцяють підтримувати надалі. А от воювати аж ніяк не бажають! Вони не прагнуть ставати героями й гинути як справжні воїни. Вони роблять все, аби ми не програли у цій війні, але й щоб їхні громадяни не гинули під російськими КАБами.
Чого ж вони бояться, адже міць росії й міць західного світу не співставні? Разом з Україною вони б неодмінно взяли гору над путіним, остаточно вирішивши проблему з дикими ордами з-за поребрику. Заходу не вистачає дещиці: войовничості, рішучості розбити ворога вщент руйнівною силою НАТО.
А може причина того боягузтва дещо інша? Може всі вони, й обивателі й політики, прагнуть єдиного - уникнути війни, страждань мирного населення, руйнування міст й економіки, смертей озброєних до зубів воїнів НАТО, які теж є громадянами їхніх країн? Може вони всі роки озброювалися не задля того, аби з кимось воювати, а навпаки – аби жити в мирі й спокої?
Може в цьому й полягає принципова відмінність героїчних українців від західних боягузів? Ми створювали злиденну державу, брали й давали хабарі, розпродували військове майно, розвалювали ВПК, асфальтували й готувалися до шашликів, а коли ворог прийшов до хати – як один рушили героїчно вмирати. Й наш президент не втік й прагне одного: війни до остаточної перемоги. А західні президенти й бюргери найбільше за все бояться війни, бо знають: війна – це не лише героїзм, а передовсім – смерть й страждання. Й, так: вони не бажають вмирати, відстоюючи засади демократії й захищаючи державу Україна й її героїчних громадян.
Чи маємо право з висоти свого героїзму обвинувачувати їх у цьому?..
