Скажу вам чесно, новина про втрату Вугледару мене вибила з колії. Щось подібне я відчув коли був втрачений Бахмут, але з Вугледаром все сталося набагато більш гостро.
Розумієте, я знаю це місто. Бував там. Знаю околиці. Я знаю хлопців які захищали Вугледар більше двох років - це наші, 72-а бригада імені Чорних Запорожців. Зараз вже відомо, що Чорні Запорожці багатократно випрадали своє горде ім'я. Чорні Запорожці тримали Вугледар більше двох років. Чорні Запорожці не залишили фронт, на відміну від деяких - тих що зараз мітингують. І коли виявилося, що ті хто мав міняти Чорних Запорожців просто накивали п'ятами, бригада знову повернулася на фронт. Через "не можу".
Мені фантазії бракує аби уявити стан хлопціх з 72-ї. Бригада, яка вимочалена боями. Яка на ротації не була більше двох років. Хлопці й дівчата з якими я служив демонструють зараз дива героїзму.
Скажу чесно, я знав що колись це станеться. Чому? Та тому що я чув від хлопців, які з неба вони бачили як російські позиції запаковували у бетон та залізо, у той час як наші ВОПи продовжували сидіти у земляних укріпленнях. Тому що я знав, що з поповненням в бригаді біда-лихо. Що за передовими украпленнями в нас лише такі самі земляні траншеї, у тому числі вириті ще у 2015 році, коли будували лінію укріплень за Порошенка.
А головне - я знав, яке жахіття робиться у прифронтовій зоні з дорогами. Що їх категорично недостатьно. Що асфальтових дорог там обмаль і вони вже розбиті колесами. Що переважна більшість доріг - грунтовки, які актуальні лише влітку, бо весною і восени їх розмивають дощі, а зимою... Шановні, це Донбас. Там не завжди земля промерзає достатньо глибоко.
І все ж таки втрата Вугледару мене вибила з колії. Відчув вигорання. Не міг писати. Чому?
Бо зразу усвідомив весь комплекс проблем. Ми відступаємо. Ми втрачаємо свої території. Ми втрачаємо території на яких було зручно вести оборону. Наші міста й села ворог рівняє з землею.
У нас депутатів президентської "Слуги народу" ловлять з мільйонами баксів і знаходяться кошти на арктичні експедиції, а в той самий час пілоти БПЛА купують апарати для роботи через волонтерів та спонсорів. Завезення автівок на фронт як було на волонтерах, так і лишилося. У нас на третьому році війни у Міноборони зривають контракти з постачання на фронт озброєння на десятки мільярдів - і нікого за це не карають!
І головне. Ну ладно на лінії боєзіткнення. Але ЧОМУ в нас досі не будуються фортифікаці у прифронтовій зоні, на які можна відступити - і втримати ворога?
Я не розумію цього всього. Я розумію, що старі загартовані у боях бойові бригади виснажені. А те чим їх намагаються міняти... Вже всі, певно чули про батальйон що втік з фронту, після чого застрелився їхній комбат.
Повторюється історія батальйону "Прикарпаття" - хто пам'ятає цю історію зразка сепня 14-го, той збагне.
Втрата Вугледару мене вибила з колії. Це правда. Але що я зробив?
Зранку я вийшов на службу. Встав до службових обов'язків. І пішов навчати. Хлопців і дівчат. Призваних до ЗСУ. Навчати тому, що умію, що знаю, тому що їм знадобиться на фронті. Розповідав, відповідав на запитання, працював з ними полі.
Проста зрозуміла робота заспокоює. Заспокоює саме відчуття, що я в армії і я працюю. Певно, інколи так і треба - не запитувати, а просто робити. Так, питання лишилися, і питання дуже гострі. Але.
От розумієте, там на фронті наступає ворог. Якщо його не зупинити, він захопить і Запоріжжя, і Дніпро, і Харків. З чим тоді залишилмося ми? Україна стиснеться до розмірів Козацької держави часів Хмельницького? Чи ще менше?
Як би там не було, а воювати треба. Бо крім нас - нікому. Це й роблю. Не пускають на фронт - роблю те що мушу робити.
Дивно, чомусь на мене взагалі не діють повідомлення про наше перебування в Курській області. Чомусь не вкладається в голові, що контроль на російською Суджею вартий втрати наших Українська, Новогродівки та Вугледару.
Не складається. Не переконує. Але - працюю.
