я написав у ФБ: «Чи варто боятися, що твій дім зруйнують, якщо цей дім — в'язниця?»
Це був час, коли вже загинули перші з Небесної сотні, на Груші бовваніли обгорілі кістяки беркутівських автобусів і час режиму спливав на очах.
Відчайдушним передсмертним зойком пролунав заклик у ЗМІ когось із почту Януковича: “Не руйнуйте наш спільний дім!”
“Нема чого боятися, що дім руйнують, якщо цей дім — в’язниця”- відповів я. І багато хто з френдів Фейсбуку мене палко підтримав.
... Мені сподобалася ця думка, вона йшла від самого серця.. Мені хотілося сміятися гомеричним реготом над похороном старого світу. Мені хотілося свободи. Мені хотілося справедливості, заради торжества якої, як писав Кант, хай загине світ...
«Розбури тюрми мури...» - співали 4 роки по тому наші білоруські сябри, відмахуючись від запитань: а що вони збираються будувати потім, після повалення Лукашенка? Головне, казали вони, зруйнувати тюремні мури...
Сябрам не пощастило, вони не зруйнували тюрми. Тюрма зруйнувала їх.
Українцям пощастило більше. Бог нас почув. Повірив, що свобода - наша релігія. Дав дихнути на повні груди. Але вдих цей обпік легені вогнем і кров'ю.
Уже тоді, навесні, я з жахом побачив, що дім попри нашу перемогу продовжує руйнуватися. Захоплений Крим, російські бандити в Донецьку й Луганську, ледь відбитий Харків, Іловайськ, Дебальцеве. Сотні й тисячі вбитих...
Зажди, хотілося гукнути Богові. Годі! Зупинися!
І от 10 років минуло, а дім - руйнується. І чим далі, тим більше.
Пліснява й іржа, невмолимо, день за днем з'їдають територію України. Життєвий простір скорочується як шагренева шкіра.
Для мільйонів — те, що сталося вже не просто метафора. Їх домівки перетворені на руїни, над якими куриться дим вибухів і пожеж.
Мільйони змушені покинути домівки і стати безхатьками - хтось через бомбардування й обстріли, хтось - тікаючи від окупації.
Мільйони залишилися в своїх оселях самотніми сиротами, на власній шкірі відчувши, що таке, коли “мій дім” перестав бути “моєю фортецею”, коли цей дім - без без світла, без тепла, без рідної душі, без щастя.
А ще для мільйонів, розсіяних по світу, дім став далеким як марево в їхніх митарствах на чужині. У приймах під чужим дахом доводиться сподіватися тільки на милість.
Ми всі відчули, що таке зруйнований дім, попри те, що колись він нам здавався тюрмою.
Навіть не хочеться думати, що імовірним є майбутнє, де немає нашого спільного дому, нашої України, а є тільки болота до самих Карпат. І навіть кладовища зрівняні з землею.
І я не знаю, якби можна було повернути час назад, то чи бажав би з такою ж затятістю руйнації тої, несправедливої, похмурої конструкції , в якій ми жили колись?
Сьогодні тодішня моя радість і колишні мої мрії здаються геть дурними, необережно підлітковими, хоча мені на той момент уже стукнуло 60.
Я можу зрозуміти тих своїх молодих співвітчизників, яких дратує наша сьогоднішня держава, які вважають її тюрмою для всього — для бізнесу, української мови, демократії, свободи слова, для себе самого, молодого, який прагне виїхати до вільної, мирної Європи, але змушений чекати своєї черги на фронт, скутий закритими кордонами. Я розумію навіть тих, хто хотів би щоб чергова російська ракета вцілила у Банкову.
Але я в подумках бачу, що буде потім, коли стіни впадуть остаточно. Бачу, як українці, голі й босі веселяться на руїнах. І немає диктатури, і бізнес вільний, і бюрократів згори ненависних не видно, і ТЦК не полює на людей, і поліція не прискіпується до ветеранів, і інфернальний Єрмак не розпростер свої чорні перетинчасті крила над змученим війною українським народом.
І чую, що вже "кожен сам собі господар. І головне, що з тобою люлька, кобза, шабля, поле й воля, та кінь, який пасеться неподалік. Чого плакати за зруйнованим домом, у ньому волі все одно не буде. У козака там де кінь пасеться, там і дім".
“Нема чого боятися, що дім зруйнують, якщо цей дім — в’язниця”- написав я.
І боюся, що тоді, 10 років тому, Бог занадто буквально сприйняв моє нерозважливе прохання.
Що ж, ті, кому тісно й несвободно, може так статися, Він почує і вашу ненависть. І звільнить вас остаточно від осоружної обителі, якою для вас є Українська держава...
