Сьогодні з вікна краєм ока бачу діда, він йде вулицею та "з горла" п'є водку, прямо з пляшки. З одного боку, він один з тих, хто переселився сюди з-під кордону, я бачу його й багато нових тут людей останні два роки. Місто величезне, вони в ньому працюють, і тому лише переміщуються в більш безпечні його райони, втративши своє житло з боку кордону. Він напевно в шоці, а як інакше.
З іншого ж боку...
Я миттєво згадала ранок 24-го лютого, того самого 2022 року. Неймовірну паніку й переповнені місцеві магазини. Тоді ще не розуміла, що якщо сьогодні хліба немає - то завтра його вже не привезуть. І післязавтра теж. І ліки якщо не встигнеш купити - то вони не з'являться тут знову, допоки бізнес не оговтався та не продовжив працювати. Все ж таки люди звикають до різного. Дуже виручали ті, хто на своїх приватних ділянках розводив худобу - вдавалося діставати яйця та м'ясо, передавали від знайомих знайомим. Місцеві стихійні ринки зі страхом, але заповнювалися і продавцями, й покупцями, які вмить розбігалися при панічному чиємусь вкиді, що ось, начебто, зателефонували з сусіднього містечка - їдуть російські танки!
А як збили ракету над ринком - то лежали всі на землі, накриваючи голови руками, в снігу, перемішаному з березневою багнюкою.
Так ось, тим страшним ранком саме п'яниці здавалися чи не найспокійнішими. Вони хильнули з початком вибухів, зануривши голови в пісок, поки натовпи штурмували крамниці й змітали все з полиць, навіть старе, сухе й прострочене. П'яниці хапали лише алкоголь та пили там же, гуртувалися купками та споглядали на цей армагедон затуманеними очима.
Так краще? Наче й тут, але й наче втік - від страху, від потреби діяти. В доміку, так? Алкоголь рятує у власній уяві, але ж дуло російського автомату чхати хотіло на те, що ти втік кудись від реальності.
Не суддя нікому. Хтось рятується від болю, хтось лікує рани, хтось у відчаї. Але нехай ця зараза не заважає нам приймати тверезі рішення у відповідальні моменти. Нехай не заважає.
Ми ж не росіяни?..
