Куди б ми не приїхали - там немає саме наших звичних речей: нашої улюбленої чашки, нашої ковдри, наших капців. Приїздиш в гості до родичів - і рідко відчуваєш себе як вдома, саме через те, що в тих оселях немає нашої історії. Але там є їх історія. Тих, хто там живе.
Нехай це буде обшарпаний під'їзд п'ятиповерхівки у прифронтовому Куп'янську, що біля кордону на Харківщині, що вже не опалюється та не освітлюється, бо лізе орда. Бо місто розбите та порожнє. Бо встановлюються протитанкові загородження вже у самому місті. Ти думаєш, як там можна жити - а вони виносять в евакуаційні автівки кілька торб з речами, і залишають в тих квартирах власну історію. Про те, як вони пили там каву ранками, як народжувала їх кішка, як затопили сусідів через те, що забули закрити кран у ванній кімнаті. Як проводили ночі, як займалися коханням, як відправляли дітей в школу...
Я зараз пишу це під завивання повітряної тривоги, але ж у відносній тиші. Вже стихли звуки на вулиці, окрім вітру та дощу. Але знаю, що зовсім недалеко хтось закриває старі залізні двері у своїй квартирі, залишаючи її можливо назавжди. І там, куди він потрапив цієї ночі зі своїми кількома торбами - ридає в чужу подушку, в темряві, що кинув той обшарпаний під'їзд в старій п'ятиповерхівці, куди він мріє повернутися. Ридає та здригається від болю, що його звичне спокійне життя перетворилося на пекло.
Як почитаєш коментарі під дописами про війну - вони майже всі мріють повернутися. В старі, скромні оселі. В батьківські. В "хрущовки". В нові, нещодавно власноруч побудовані. В утеплені чи просто з червоної цегли. З покрівлею, яку так і не встигли полагодити, бо вона протікає. В кімнати, де стояли їх капці. Де клеїли шпалери. Куди купували меблі, горщик з квітами та якусь дрібницю на кухню. Де відпала ручка на дверях у ванну кімнату. Де так само, як і у половини країни, заклеєні вікна скотчем. Де вже не підключатимуть ні опалення, ні світло, бо суне орда...