- Мамо, швидше!!!! Мамо, мамо, ну давай же, рідненька!!!!!!..
Мамі далеко за сімдесят і вона хвора. Ноги ледве ходять, дихання важке від напруги. В будинку немає світла, ліфт не працює. Сьомий поверх, і треба зійти вниз, причому часу обмаль.
Наталя підхоплює матір під руку й тащить вниз, сірими бетонними сходами, затертими тисячами ніг за багато років. З високих вікон всередину вривається світло від спалахів вогню, вихоплюючи з напівтемряви зосереджені обличчя Наталі та її матері.
Наталя на секунду замислюється, чи дійсно зачинила квартиру, але ззовні доноситься такий гуркіт, що повертатися наверх знову часу немає - аби добігти до дитсадка, де облаштоване сховище в підвалі.
- Мамусю, ну допоможи мені, потерпи трошки...
Двір порожній. Зараз початок весни, але все сіре й сумне, а наразі й страшне, бо від жаху Наталя не відчуває геть нічого іншого, ніж бажання дійти до того клятого підвалу.
- Лавка... Посидіти хоч хвилинку!.. - Мама тягне її вбік, захекана, важко обвисаючи на Наталчиній руці, і Наталі здається, що окрім поспіхом схопленої сумки з документами та ще чимось заздалегідь наготованим, вона тягне на собі весь світ. І світ цей зненацька став настільки важким, що вона зараз впаде, але при цьому буде якщо не йти, то хоча би повзти до того підвалу, ревучі від жаху та навантаження, тягнучи маму, тягнучи її стогони та біль подалі від того, що насувається на них у цьому сірому, брудному від танучого снігу й мокрої землі, дворі багатоповерхівки.
А насувалося на них щось, що Наталя відчувала шкірою. Коренями волосся на голові. Шлунком та серцем, яке зараз калатало десь наче одночасно у всьому тілі, й від цього голова вибухала ударами крові в судинах, так, наче йшов зворотній відлік всього Наталчиного життя. Вона тягла хвору матір, і вже бачила той дитсадок, розмальований яскравими фарбами, де навколо були висаджені акуратні ялиночки та кущі, й удари в серці й судинах в якийсь момент, здавалося, майже співпали з вибухами десь зовсім поряд.
Один... Два... Десять... П'ятнадцять... П'ятнадцять тисяч?.. Безкінечність?.. Скільки?!!..
Метрів двадцять до життя. Всього метрів двадцять, щоб зайти всередину та спуститися вниз, де вже зібралися інші мешканці району. Мама, здається, напівжива, але йде, повільно вже, надто повільно, але йде.
Коли земля здригнулася в черговий раз, Наталя обернулася на свій будинок. Він палав. З першого поверху до дев'ятого, а чорний дим вже сховав і їх сьомий, а разом з ним і все, що вони залишили в незачиненій квартирі.
Сірі сходинки вниз ведуть до примарної надії на життя. Примарної, бо росіянам байдуже, насправді, дитсадок це, чи квартира. Дитсадки у нас в місті запросто руйнувалися КАБами. Порятунок це чи пастка - напевно, Богу й вирішувати...
