29 лютого 2020 року Трамп підписав угоду з Талібаном у Досі.
Угода передбачала:
– повне виведення військ США,
– припинення боїв,
– ілюзію миру.
Але насправді це була не угода про мир, а про втечу.
Ось чому:
1. Трамп хотів “домашню перемогу” перед виборами
Він обіцяв припинити “вічні війни”.
Тож домовився з Талібаном — без уряду Афганістану, без гарантій, без реалізму.
Це була політична угода — не стратегічна.
2. Байден міг її скасувати — але не ризикнув
Замість рішучості — обережне “доведення до кінця”.
Виведення завершилось у серпні 2021 — зі сценами хаосу в Кабулі.
Це була репутаційна катастрофа для США.
3. Китай чекав цього моменту
Талібан переміг — і одразу почав шукати нових покровителів.
Пекін, який не витратив жодного патрона,
почав будувати м’який контроль над Афганістаном — через інвестиції, обіцянки, критичні ресурси.
4. Китай отримав:
– доступ до афганських корисних копалин (уран, літій, мідь),
– геостратегічну базу між Іраном, Пакистаном і Центральною Азією,
– ще одну точку впливу в зоні, де США втратили все.
5. Афганістан став зоною КНР без жодного пострілу
Трамп відкрив двері, Байден не закрив,
а Китай — увійшов мовчки, з контрактами замість танків.
6. Це гра Трампа в перемогу на виборах, яка стала перемогою Сі
Перемовини з Талібаном без уряду Афганістану — це та сама логіка, як: – домовлятись із Хуситами без урахування Ізраїлю,
– або вести переговори з мацковією без участі України.
Це антикризовий метод Трампа: здати союзника, сподіваючись розв'язати проблему швидко й ефектно.
Але це ніколи не спрацьовує. Бо союзники бачать зраду, а вороги — слабкість.
Афганістан це більше, ніж поразка Заходу.
Це урок про те, як імперії йдуть — і як приходять інші.
А ще про те, що здача друзів заради перемоги, це поразка