Працюючи над своєю дисертацією, я занурився у те, як розвивається людина у світі, що невпинно ускладнюється. І знову переконався: великі ідеї народжуються одночасно в головах людей, які навіть не знають одне одного.
У 1929 році бельгійський художник Рене Магрітт створює свою картину «Віроломство образів» і під зображенням люльки пише: «Це не люлька». Майже в той самий час, за океаном, у 1931 році філософ Альфред Кожибскі формулює свій знаменитий принцип: «Карта — не територія».
Вони не були знайомі. Їхні кола спілкування та інтереси не перетиналися. Але ідея про розрив між реальним об'єктом і його символічним образом, між світом і нашим уявленням про нього, вже витала в повітрі й покликала їх обох. Та якщо придивитися, звісно, вони були не єдині, хто це відчув і спробував принести цю ідею у світ. Це був час, коли людство колективно усвідомило крихкість своїх уявлень. Фізики зрозуміли, що спостереження змінює реальність. Психологи відкрили несвідомі архетипи, що фільтрують наш досвід. Мистецтво відповіло бунтом проти реалізму. Це був перший великий урок: ми живемо у світі символів, і головне — не плутати їх зі світом реальним.
Але ми запізнилися зі своїм домашнім завданням. Ключові задачі нам було видано, теореми представлено, але ми не встигли це усвідомити і пропустити через себе. І настало 1 вересня 1939 року. Згідно з картами наступу, війна прийшла до Польщі, Балтійських країн. А потім був Освенцим... І коли дим розвіявся, головне питання змінилося назавжди. Якщо до війни питали «Що є істина?», то після — «Як людина могла це зробити? І як жити далі, знаючи, що це можливо?».
Це був радикальний поворот до суб'єкта. До його особистої відповідальності. Ганна Арендт розкрила «банальність зла» — здатність звичайних людей чинити жахливі речі через відмову мислити. Екзистенціалісти поклали на плечі кожного тягар абсолютної свободи вибору. Постструктуралісти в особі Фуко показали, як мова і знання використовуються владою для конструювання самої реальності.
Урок другої половини ХХ століття був таким: якщо карта — не територія, то ми несемо особисту відповідальність за те, щоб критично ставитися до будь-якої карти, яку нам пропонує влада. Адже найжахливіші злочини виправдовуються найвеличнішими абстракціями.
Але зараз відбувається щось значно дивніше і небезпечніше.
Якщо раніше ми вчилися відрізняти правдиві карти від брехливих, то в епоху постправди сама ця відмінність для мільйонів людей перестала мати значення. Народилася нова, невловима ідея: «Територія — це мій досвід, а карта — це моя зброя».
Це фундаментальний зсув. Позиція критичного мислення «Ця карта брехлива, бо не відповідає реальності» замінилася позицією племінної лояльності: «Мені байдуже, чи брехлива ця карта. Вона підтверджує мої почуття, об'єднує мою спільноту і є ефективною зброєю проти наших ворогів».
Це стало можливим через ідеальний шторм: вибух соцмереж, чиї алгоритми оптимізовані не на істину, а на емоційне залучення, та ерозія довіри до традиційних інститутів — урядів, медіа, науки. У вакуум довіри прийшли популісти, які запропонували прості, емоційно насичені карти.
І тут ми підходимо до некомфортної правди. Проблема не в тому, що людям бракує фактів. Проблема в тому, що їм бракує сенсу та приналежності. Ідеал критичного, автономного суб'єкта виявився надто холодним тягарем. І в духовний вакуум, створений індивідуалізмом та споживацтвом, прийшли ті, хто запропонував те, чого люди прагнуть на глибинному рівні: плем'я, міф про його велич та спільних ворогів.
У цьому новому світі «карта» стає священним об'єктом, тотемом ідентичності. І тому раціональні аргументи та фактчекінг не працюють. Коли ви атакуєте факти на їхній карті, вони чують не «ви помиляєтесь», а «ваш бог — фальшивий, а ваше плем'я — нікчемне». Це не дискусія, це — святотатство. Трамп, путін, Фіцо, Орбан, Ле Пен, Болсонару прекрасно зрозуміли правила цієї Гри.
Який же висновок ми ризикуємо пропустити зараз? Простий заклик до «цифрової та емоційної гігієни» — це лише реакція, спроба відмитися від бруду, а не зрозуміти, звідки він береться. Десятки мільйонів доларів спрямовано на розвиток критичного мислення та програм для боротьби з дезінформацією: гроші, злиті в суху землю.
Глибока відповідь має бути симетричною проблемі, але потребує асиметричних важелів впливу. Якщо люди йдуть за токсичними картами через голод за спільнотою, то перемогти ідеї що їх вудуть можна, не спростовуючи ці карти, а створюючи кращі території.
Наше головне завдання сьогодні — не просто навчити всіх розпізнавати фейки. Наше завдання — свідомо проектувати та будувати нові, здорові, інклюзивні форми сенсу та приналежності. Будувати реальні простори довіри та взаємодії. Створювати території, на яких не приживаються токсичні карти.
Якщо ми не почнемо займатися тут, зараз, сьогодні культурою як інтерактивною бібліотекою сенсів, яка формує людину в її моральній онтології... якщо не побачимо освіту як функцію культури саме в такому визначенні, нас просто не буде в нашому завтра. Тому що нашого завтра теж не буде.
Завтра — буде. Тільки нашого нічого в ньому не залишиться.
