Вже тільки ледачий не написав про водяний колапс в ОРДЛО. Тому не дуже хочу повторюватися на тему «пісяють у кульочки», бо про цей тренд «народів Донбасу» я писала ще у 2019 році, та, напевно, ще раніше. Бо норму «пісяти у кульочок» в ОРДЛО принесли якути, буряти та інші задрипанці з заМКАДья росії, де у більшості будинків туалетів немає.
З ОРДЛО у 2017 році шахтарі, які побудували свою мрію «вугільну швейцарію», опинилися без роботи та грошей й масово поїхали на заробітки по російським залишкам шахт. Ото вони, повертаючись, розповідали, що росіяни пісяють у «какательное ведро», куди ставляють кульочка, а потім його виносять. Сердито! Особливо, коли “каналізація”, це незрозуміле для росіян слово, як й “водопровід”.
Але тоді ці новини з ОРДЛО українське суспільство сприймало, як фейк, бо ж «знайомі там живуть і нічаво» чи «люди не можуть так жити, тому – не вірю». Можуть, живуть й більш скажу, задоволені.
Ті, хто незадоволений, ті виїхали. Хтось, як ми, одразу. Хтось шукав можливості й чекав на продаж нерухомості там – не засуджую, правильно. Хтось виїхав в Україну, хтось на росію, хтось у 2022 році, дочекавшись, коли Європа розкриє двері біженцям, рвонув прикриваючись українськими паспортами туди, проти чого боровся в складі «армії лнр». Але, що цікаво, з «угольної швейцарії» виїхали навіть ті, хто її відчайдушно будував у 2014 році не тільки на «референдумах», а й з автоматом.
За 10 років війни ОРДЛО втратило понад 65% мешканців. Це й померлі, й ті, що виїхали.
Якось робили там перепис, жахнулися, засекретили, я писала про це.
Як би зробило тоє мовчки, то «народ Донбасса», не бігав би з питаннями «а сколько нас здесь осталось», а вірив би у майбутнє ніколи з росією.
Але, повернемося до проблем з водою.
Тут зроблю ремарку на «а ми казали». Так, ми казали тоді здурівшим від триколорадної хвороби сусідам й колегам, однокласникам та родичам: «де ви будете брати воду, світло, інтернет, хто купить ваше нікому не потрібне вугілля»… Що ж, на 10 рік донбасянин «зорке око» побачив, що в «вугільній швейцарії» немає води, світла, газу, інтернету, й його вугілля нікому не потрібне, як й він сам.
Перше, що прийшло на Донбас з окупантами, це сміття. Я не знаю чому, але за ці 10 років вже й самі донбасяни кажуть, що візитівка їх «ригспублики» – це сміття.
Якщо візитівка росії це страшні туалети чи їх відсутність, то ось ОРДЛО, це купи сміття, які повсюди, на узбіччі, біля хат, багатоповерхівок, біля церкви, навіть біля невеличких джерел, які б охороняти та дбати про них, тут сміття.
Воно усюди, в головах, під вікнами, на вулицях, у парках. Окрім сміття, це калюжі з каналізації, річки водопровідної води, яка чомусь на вулиці біжить, а в квартири – ні.
Таке враження, що вивалюючи та навалюючи сміття навколо себе, люди таким чином демонструють свою готовність деградувати ще далі, ніж вже деградували.
Для подолання сміттєвого колапсу путін спрямував до ОРДЛО сміттєвози та комунальників з Красноярського краю. Це не допомогло, бо комунальники не встигають прибирати сміття. Бо разом з комунальниками приїхали їх сім’ї, які взагалі не привчені кидати щось у сміттєвий бак. Чим більше в ОРДЛО росіян, тим страшніше сморід на вулицях.
Що ж, як-то кажуть, треба було вчити класику. «Там руский дух, там руссью пахнет», – писав колись французькою мовою про росію «великий русский поэт».
ОРДЛО – це ярмо, тягар на шиї росії. Це вже розуміє сама росія й робить усе, щоб там залишилося найменша частка місцевого, вибагливого населення. А завезений на Донбас бурят й тому, що там є рад. Бо є різниця де срати, на морозі біля яранги чи в теплі під абрикосою.
Захоплюючи Донбас путін розраховував на самозабезпечення «ригспублік» й мінімум вкладень. Більш того, сільгосп-ресурс, промисловий-ресурс, людяний-ресурс Донбасу вражав. На 2014 рік шахти були мільйонниками по вугледобутку, на Донбасі було купа підприємців, підприємств, фермерів, сільгоспогосподарств. Було. Все це знищено, або війною (обстрілами), або «червоними комісарами», або специфікою «русского мира», де основою є бандитизм та корупція.
Розраховуючи на самозабезпечення кремль помилився. Бо ж створюючи для маніпулювання наратив «Донбасс кормит Украину» кремль сам в це повірив.
Оце саме цікаве в симулякрах та наративах, створюючи ілюзію для суспільства важливо самим в це не повірити.
Проблеми з водою на Донбасі вічні й не вирішувані! Бо, коли в часи срср проєктували там міста й підприємства, зокрема шахти, то не передбачали ані зростання видобутку, ані збільшення населення, ані споживання, як промислове так й побутове. Міста росли, людей ставало все більше, споживання зростало, а труби старіли.
Я народилася на Луганщині, то проблеми з водою були там й у 80-ті, й у 90-ті, й у 70-ті. До 2014 року на Луганщині навіть був робочий проєкт по очищенню шахтних вод, щоб подавати шахтну воду населенню, хоч би у якості технічної.
Обладнання для очищення шахтної води, яку місто Довжанськ отримало від Європи по програмі ТАСІС у квітні 2014 року, вже прийшло до Одеси, але захотіли у руський мир, тому де воно зараз, ніхто не знає, бо хто ж його повезе в окупацію, допомагати росії.
Коли в 2014-м критична більшість людей хотіли «пожить по-русски» чи «пожить, как в росси», вони покладали на росію дуже багато сподівань, одна з них було налагодження водопостачання й закид Україні робили, в тому числі російські пропагандисти, що ми не змогли там налаштувати водопостачання. Тому від росії чекали: води, безкоштовного газу, великих зарплат та пенсій, пільг, справедливості, й крові, багато крові й насилля. Бо насилля й справедливість, якось тотожні у голові пересічної пострадянської людини.
Спочатку росії вдавалося маніпулювати інформаційно: «у всьому винна Україна, Україна не купує вугілля у республік, Україна не дає світло-газ-інтернет-воду республікам» й так далі… Це дуже заходило населенню.
Цим тримали майже 10 років. В усьому винна Україна – в ОРДЛО було, як мантра. Цим виправдовували усі пробіли в будь якій сфері життя. Немає світла – винна Україна. Немає зарплати – винна Україна.
Критична більшість населення не може мислити критично, бо в них відсутні базові знання з економіки, фінансова грамотність, це щось космічне для переважної більшості людей. Ненависть до України зростала, вона тримала на плаву, не давала впадати у відчай, вкладала у руки зброю, давала надію, що ось-ось великі росіяни вбють ворога й «ригспублики» зацвітуть.
Люди в ОРДЛО відкрито казали: «надо убить всех украинцев и забрать у них воду».
Мрії про захоплення Краматорська, Слов’янська, щоб отримати доступ до водних ресурсів, живили донбасян краще ніж вода. Розуміння, що якщо росія дійде до цих міст, вона їх знищить й ніякої води не буде, доходить не до усіх. Люди люблять прості рішення. Людям треба, щоб от по їхньому, й ніяк по-іншому.
Але, час у 10 років великий навіть для обіцянок. Бігти у світле майбутнє гарно ситим, з зарплатою, помитим та попісяним. А коли у тебе воші, суп ти вариш після того, як у цій самій воді зварив яйця, ковбасу, макарони та помив ноги, то якось вже й не хочеться у світле ніколи, бо ж у пам’яті ще свіжі спогади про «жизнь под угнетением укро-хунты», коли були вода, робота, дороги, медицина та ліки, бажано сучасні.
Якщо ОРЛО, яке ближче до росії та стратегічно важливіше ніж Донецьк, отримало водогін з Ростова, який звісно не покращив водопостачання, бо ж усі комунальні системи зношені ні 100% й потребують заміни по усьому регіону, але все ж таки, Свердловськ (Довжанськ), Ровеньки, Краснодон мають воду, хоч по годинах, хоч з постійними ремонтами та латаннями труб, але все ж таки там ситуація краща ніж на Донеччині.
Якщо ви розумієтесь на фізиці, то кожна зупинка водопостачання, а потім пуск призводить до ще більшого пориву труб- гідроудар.
Вже й у так званій «днр» визнали проблему й те, що світлого майбутнього не буде, бо їх комунальникам доводиться щодня усувати від ста до двох тисяч аварій на тиждень.
Вода надходить до Донеччини надходить з побудованого у 2023 році водоводу Дон — Донбас поточною потужністю 250 тис. кубометрів на добу. Це мізер.
Внутрішні водосховища: Волинцівське на річці Булавін у Єнакієвому, Вуглегірське у Світлодарську та Грабовське на Міусі, яке запитує райони Тореза та Сніжного, обміліли та засмічені.
Щодо якості води… Тут люди вже п’ють з калюж, про яку якість можна вести мову.
Раніше вода на Донбас надходила через канал «Сіверський Донець — Донбас» потужністю 4 млн. кубометрів на добу. Він починався біля селища Райгородок Краматорського району і закінчувався поряд з Ясинуватою, а далі розгалужувався водоводами повз Бахмут на Часів Яр та огинала Горлівку. Колись, до війни.
Почавши руйнування Донбасу росія повністю знищила інфраструктуру каналу і тепер людям на Донбасі показують ворога, Україну, дають надію – ось захопимо Слов’янськ, але не кажуть головного: ніхто не буде відбудовувати Бахмут, Горлівку, Часів Яр, усі водопідйомні насосні станції, їх здається 6 – усі гідротехнічні споруди. Але винна…Україна.
Ми не віддали, ми не відступили, ми не забезпечили.
Шкода, що населення Донбасу не читало у школі «Маленького принца», де розписані банальні закони існування людини та природи: ми відповідаємо за тих, кого приручили.
Троянди треба поливати, тварин годувати, сміття прибирати, а бур’яни сапати, щоб твоя планета була гарною. Приручивши населення Донбасу, росія має його годувати, лікувати, забезпечувати, поїти, або…знищити, щоб не витрачатися. Так, «любов» та приручення має багато нюансів. Який з варіантів вибере путін?
«Вишенка» на водний «торт»: у більшості міст, де населення пє з калюжі, вода є у адміністрації, саунах, басейнах куди ходить еліта міста (як схоже на «блокаду» Лєнінграда, коли хтось їм ікру та пірожні, а хтось один одного), ну, а «кремчик», щоб прикрасити цей «торт» – Донецький водоканал винен російській приватній компанії «Атоменергозбут» мільярд рублів, але цього не скажуть населенню.
Далі в ОРДЛО буде ще гірше, й знову почнуться пісні «не за это воевали», але, впевнена, цю пісню перекриють громогласним хором «москва не сразу строилась» й знову почнуть мріяти про «вот-вот».
