Нинішній геополітичний момент часто порівнюють зі зрадою Чехословаччини Чемберленом у 1938 році. Але в історії є й інший момент, який із не меншим успіхом можна використовувати як приклад.
У 1944 році Сталін, відчуваючи наближення перемоги, вимагав від союзників визнання частини Польщі частиною СРСР. Замість того, щоб відкинути цю вимогу, союзники врешті-решт чинили тиск на поляків, змусивши їх прийняти перекроєні Сталіним кордони. Звучить знайомо.
Коли польський прем’єр Миколайчик відмовився прийняти ультиматум, Черчилль вибухнув:
«Ви не уряд, якщо не здатні прийняти якесь рішення. Ви безсердечні люди, які хочуть розвалити Європу... Ви абсолютно не здатні дивитися фактам в обличчя. Ніколи в житті я не бачив таких людей».
У союзників не було виправдання тому, що вони залишили Польщу Радянському Союзу, зрадивши країну, яка пожертвувала так багато заради свободи Європи.
Те, що президент Трамп робить із путіним, не повинно дивувати. Він ніколи не приховував, що має намір укласти з путіним «угоду». Його мало цікавило, що це означатиме для України чи для європейської безпеки. Укладення угоди завжди було його єдиним інтересом.
путін готовий підкоритися, але лише якщо угода буде укладена на його умовах. Зараз він хоче отримати частину України. Але його кінцева мета ніколи не змінювалася: він прагнутиме до вразливих місць України — і, коли йому випаде нагода, Європи.
Також легко передбачити, що може зробити Україна. Позиція Зеленського виглядає чіткою: він відкидає пакт; Україна жодним чином не може прийняти капітуляцію.
Питання, на яке немає відповіді, полягає в тому, що Європа готова зробити зараз.
Чи піде вона за прикладом президента України і продовжить відкидати пакт путіна і Трампа?
Я впевнений, що вже є ті, хто вважає, що тиск на Україну з метою змусити її здатися — це найкращий шлях вперед. Хтось навіть може вважати українців «безсердечними» за те, що вони висувають вимоги.
З точки зору втомленого війною західного політика, який приймає рішення, пакт Трампа і путіна може здаватися привабливим. Вони міркують, що це може призвести до припинення вогню, хай навіть тимчасового. Це робить війну проблемою когось іншого, кажуть вони собі. І, на їхню думку, ми повинні зробити все можливе, щоб умиротворити Трампа, особливо якщо він погрожує залишити Європу.
Прихильникам безладного перекроювання кордонів я кажу: ми це вже проходили. Одним із найганебніших моментів Другої світової війни було зречення союзників — друзів, які воювали разом із британцями та американцями, залишивши їх на десятиліття виснажливого радянського правління, тому що це було «доцільно», або, як вони казали, «ми нічого не могли зробити».
Цього разу поразницьке знизування плечима не таке переконливе. Ми всі знаємо, що є речі, які ми можемо зробити. Ми можемо допомогти Україні. Ми можемо ставитися до України як до справжнього союзника, який бореться не лише разом із нами, але й за нас. Не потрібно ховатися за порожніми словами. У той час як схвалення пакту або тиск на Україну з метою змусити її прийняти його принесе ганьбу поколінню.
Переможці уникають осуду — ось чому ми рідко згадуємо слова Черчилля, звернені до Миколайчика. Але Європа зараз не переможець, вона на шляху до того, щоб стати наступною жертвою. Тому, як мінімум, інстинкт самозбереження має спрацювати, переконавши європейські країни, що допустити зміну кордонів силою — це самогубний крок.
І врешті-решт, сила пакту Трампа-путіна залежить від того, чи підтримають його інші. Найблагородніше було б не підтримувати його. Якщо Європа стане на бік України, пакт протримається зовсім недовго.
