Завжди розчулююсь, коли передивляюсь фільм з Уілом Смітом "У гонитві за щастям". Фільм про 99% важкої праці, і може 1% везіння. Але так і не згадаю, де там навіть 1%. Бо там яскравий приклад того, що інколи, здається, все проти тебе, і на рівному шляху знову і знову виникають перешкоди... І знову, і знову...
Ми все це вже проходили. І гинули нас мільйони. Майже нікому так ця омріяна незалежність не давалася так тяжко, як нам. Можливо тому, що ворог недобитий - а тому везіння майже нуль, а роботи 99%.
Хтось скаже, що йому нормально. І живе - при будь-якій владі. При будь-якому окупанті. Просто людині треба менше, у неї стеля низька. Всього лише їй треба жити - але вона не задається питаннями, як жити, де жити, з ким жити, скільки жити. І тому за свої нульові зусилля отримує нульові результати. Така людина обдурена росіянами, згвалтована росіянами та кинута на нуль поперед росіян, коли вони за його спиною. Це життя прожили більшість українців за більшовиків та комуністів.
На кожному особистому рівні не постарався - не виліз з дупи. І навіть не зрозумів, що не виліз.
А, може, це і є єдиний правильний шлях: без болю, крові та поту не вирватися? Інакше ніяк?
А, може, в цьому є якийсь сенс, бо не посилає доля, чи всесвіт, чи ще щось випробування тим, хто не має сили їх подолати?
Інколи варто НЕ зупинитися там, де зупинилися інші.
Результати, досягнені іншим, якому не випадало аж таких випробувань, будуть різнитися від тих, кому ті результати далися через перешкоди. Бо той, хто досяг вершини через біль та напругу, в процесі досягнення "назбирав" собі в наплічник такі речі як витримку, наполегливість, досвід, справжню пам'ять, яка підтверджена кров'ю та смертю, а тому справжня.
Коли розглядаю перешкоди саме під таким кутом зору, то 99% наполегливої праці стають відсотками здобутків. За відсутності інших шляхів, цей шлях важливий тим, що він мій. Він наш. Нічий інший.
А байдужим та пристосуванцям - мої співчуття.
