Цей текст «The Economist» про таку абстрактну річ як «як нам жити після завершення війни?». І не те щоб це був дуже оптимістичний текст для вселення віри в скорий кінець для обнадійників. Нас у будь-якому разі зустріне вже зрісший антизахідний настрій (бо ми добре запам’ятали скільки смертей нам коштує трусливість партнерів, не здатних на серйозну військову допомогу). І напівприватні бойові частини, чиї солдати і командири не згірше тиловиків вміють зневажати один одного. І розборки хто де срав і крав перед і під час війни.
В общім, наподумать.
Що станеться, коли Україна припинить бойові дії?
«Ми надзвичайно близькі до кінця», – заявив Кіт Келлог, спеціальний посланник США в Україні, на нещодавній конференції в Києві. У той час як Росія бореться за завершення завоювання південно-східного регіону України Донбасу, обидві країни наближаються до межі того, що можна досягти військовими засобами. Настрій у кожній з країн не виявляє особливого ентузіазму щодо продовження бойових дій. У обох країнах високий рівень дезертирства. За даними опитування Russian Field, близько 58% росіян погодилися б на беззастережне перемир'я, хоча Володимир Путін, ймовірно, не приділить цьому великої уваги. За даними Ukraine Rating Group, 59% українців погодилися б на компроміс щодо фактичної втрати території, якщо це привело б до перемир'я. Мало хто вірить, що буде укладено офіційний мир, але багато хто очікує на перерву, яка може тривати від шести місяців до шести років.
Тож цікавим питанням стає не те, коли припиняться бойові дії, а що буде далі. Сприйняття успіху чи поразки залежить не стільки від території, скільки від здатності запобігти подальшим атакам і від стабільності внутрішньої політики в Україні. «Важливо не тільки те, де проходить лінія [перемир'я], але й те, що знаходиться за цією лінією і що в головах людей», — каже Валерій Залужний, колишній командувач Збройних сил України, а нині посол України в Лондоні.
З того часу, як Путін вперше напав на Україну в 2014 році, його метою було не допустити відокремлення спорідненої слов'янської нації та її приєднання до Заходу. Для Заходу залучення України до свого кола було випробуванням власної переваги. Як написав Генрі Кіссінджер, колишній держсекретар США, через тиждень після анексії Криму Росією: «Занадто часто українське питання ставиться як вибір: чи приєднається Україна до Сходу, чи до Заходу». Він стверджував, що єдиний спосіб для України вижити і процвітати — це не приєднуватися ні до одного, ні до іншого, а служити мостом між ними, і навів приклад Фінляндії, процвітаючої країни, яка на той час ще не була членом НАТО.
У лютому 2022 року Путін підірвав цей міст, сподіваючись усунути можливість того, що Україна коли-небудь покине російську сферу впливу. У травні 2023 року Кіссінджер, який рішуче виступав проти запрошення України до НАТО, заявив журналу The Economist, що, озброївши її до зубів, Захід тепер не має іншого вибору, як прийняти Україну до альянсу, оскільки залишати Україну найкраще озброєною країною Європи без прив'язки і обмежень небезпечно.
Він передбачив, що війна закінчиться незадоволенням обох сторін результатом. «Отже, для безпеки Європи краще, щоб Україна була в НАТО, де вона не може приймати національні рішення щодо територіальних претензій». Він уявляв собі сильну, незалежну Україну, тісно пов'язану з Європою.
Але через два роки перспектива закріплення України в західних безпекових та економічних структурах здається набагато менш певною. Членство в НАТО практично виключено. Президент Дональд Трамп переклав відповідальність за Україну на Європу. Ніл Фергюсон, історик з Гуверівського інституту, каже, що «люди все ще намагаються це усвідомити, але Трамп викреслив США зі сценарію. Це війна Європи».
І хоча економіка Європи в десять разів перевищує економіку Росії, «війни не виграють за допомогою ВВП, їх виграють, перетворюючи ВВП на [військові] ресурси, а ми лише на початку цього процесу», – зазначає Радек Сікорський, міністр закордонних справ Польщі.
Шанси України на швидке вступ до Європейського Союзу також виглядають все більш сумнівними, оскільки політика та громадська думка в ключових державах-членах переходять від ентузіазму до втоми. На початку війни 75% поляків підтримували членство України в НАТО. Зараз 53% виступають проти цього, а частка прихильників впала до 34%. Настрої змінюються і в Україні. Чотири роки війни додали їй впевненості та підтвердили її ідентичність, породивши ідею України як нової середньої держави — прозахідної, але не приєднаної до жодного блоку. Згідно з даними «Української рейтингової групи», більшість українців (52%) віддають перевагу стабільному фінансуванню та озброєнню українських збройних сил, а не розгортанню іноземних військ на території країни (35%). «Зі зміною альянсів ми не повинні бути чиїмось кордоном, а дбати про свої інтереси не як про антиросійський проект, а як про проект «Україна», — каже Юлія Мостова, редакторка інтернет-газети ZN.ua.
E pluribus unum?
Як пояснює львівський історик Ярослав Грицак, Україна довгий час була демократією скоріше за замовчуванням, ніж за інституційним задумом. Її свободи ґрунтувалися не на незалежних судах чи парламенті, а на прагматизмі владних груп, різноманітності регіонів, слабкості центральної влади і, мабуть, передусім на здатності її народу об'єднуватися в моменти кризи. Сильна версія демократії в Україні добре послужила країні в часи війни, але робить її вразливою в часи миру.
Тому існує чимало ризиків. Найефективнішими підрозділами країни є напівавтономні армії, що мають власні фінансові, медійні та політичні ресурси і лояльність. У часи війни вони об'єднуються для боротьби з ворогом. Але як тільки бойові дії припиняються, і за відсутності добре функціонуючого політичного процесу, вони можуть повернутися до переслідування власних інтересів. Почуття зради союзниками вже підживлює обурення щодо Заходу. Розбіжності щодо мови та ідентичності можуть підживити націоналізм. Питання щодо ведення війни, корупції та нерівності можуть призвести до розплати. Важка робота щодо реальних реформ, за словами пана Грицака, ще попереду.
