Після тридцяти років відносного спокою в ядерній сфері світ знову опинився на межі нової епохи випробувань. США зберігають мораторій на ядерні вибухи з 1992 року, обмежуючись безвибуховими підземними експериментами. Росія ж, навпаки, у 2023 році вийшла з Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань, а восени 2025-го почала говорити про можливість повернення до повномасштабних тестів. Формально, ніби-то, лише «у відповідь на дії США». Фактично – це спланований сигнал, спрямований на тиск, залякування й підрив міжнародних домовленостей.
Понад три десятиліття США залишаються в межах «ядерного мовчання, програма Stockpile Stewardship , це програма управління запасами, яка дозволяє утримувати арсенал у бойовій готовності без порушення міжнародних норм. Американська адміністрація з ядерної безпеки офіційно запевняє: технічної потреби у поверненні до вибухових тестів немає. Втім, політичні сигнали з Вашингтона останніми роками викликали настороженість. Дональд Трамп публічно заговорив про «можливе відновлення тестів», а міністр енергетики поспішив уточнити, що йдеться лише про неядерні експерименти. Для союзників і аналітиків це прозвучало як тривожний натяк: тема, яка десятиліттями залишалася під забороною, знову виходить на поверхню.
Росія ж обрала інший шлях – не стриманості, а демонстрації готовності. Путін наказав уряду підготувати пропозиції щодо відновлення повномасштабних випробувань. Міністр оборони Андрій Бєлоусов публічно закликав розпочати підготовку полігону на Новій Землі. Після критики Кремль «здав назад», заявивши, що це лише «вивчення питання». Але меседж був чіткий: Москва готова зруйнувати ядерне табу. Якщо США й далі тримаються нульового рівня потужності, то Росія грає на межі створюючи прецедент, який перетворює повну заборону на умовний дозвіл.
Чому Москва робить це саме зараз
Рішення Кремля знову заговорити про ядерні випробування – не технічна необхідність, а політичний розрахунок. Воно має одразу кілька вимірів, починаючи від шантажу й демонстрації сили до внутрішнього піару.
1. Політичний шантаж і торг із США
Москва намагається показати, що без неї не можна домовлятися про майбутню систему контролю над озброєннями. Формально Кремль пояснює свої дії “симетрією” зі Сполученими Штатами – мовляв, США підписали, але не ратифікували Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань, тож Росія просто відповідає тим самим. Насправді ж це інструмент тиску напередодні завершення дії договору New START, тобто Договору між Російською Федерацією та Сполученими Штатами Америки про заходи щодо подальшого скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь у лютому 2026 року. Кремль шантажує: якщо не буде нових домовленостей – “почуєте ядерний гуркіт”. Погроза відновлення тестів перетворюється на важіль політичної торгівлі.
2. Перевірка “нових іграшок”
Інша причина – випробування нових стратегічних систем, які активно рекламує російська пропаганда: «Сармат», «Авангард», «Посейдон», «Буревестник». Їхні характеристики неможливо повністю підтвердити без реальних вибухових тестів.
До того ж під дією санкцій російська оборонна промисловість втрачає якість і доступ до сучасних технологій. Тому військові прагнуть переконатися, що зброя працює не лише на папері чи в комп’ютерних моделях, а в полігонних умовах.
3. Психологічний тиск на Захід
Розмови про можливі ядерні вибухи – це насамперед гра на страхах. Кремль прагне, щоб Європа сприймала будь-яке посилення допомоги Україні як ризиковану авантюру, «гру з вогнем». Коли в інформаційному просторі з’являється слово “ядерне”, навіть найрішучіші союзники починають діяти обережніше. Це форма психологічного стримування, де замість ракет працює риторика.
4. Внутрішній ефект і пропаганда
Для внутрішньої аудиторії ядерна тема – це підживлення культу “великої держави”. Кремль демонструє, що Росія нібито залишається на рівних зі США, навіть попри санкції, ізоляцію й падіння економіки. Погрози «випробувань» створюють ілюзію сили, мобілізують патріотичну публіку й зміцнюють образ путіна як «захисника батьківщини».
Понад чверть століття світ жив під умовним табу — без жодного офіційного ядерного тесту. Хоча Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань так і не набув чинності, адже його не ратифікували кілька ключових держав, зокрема США, Китай, Індія та Пакистан, він усе ж утримував ситуацію під контролем. Але якщо Росія зробить перший крок і проведе вибух, ланцюг може розірватися. Китай, Індія, Пакистан чи навіть Північна Корея можуть сказати: “А чому б і нам не можна?”. І світ отримає нову хвилю ядерних експериментів, як у 1950–60-х.
Почнеться доміно світових угод, адже російські заяви б’ють не лише по Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань. Під загрозою опиняються й інші ключові домовленості:
Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який мав би гарантувати поступове роззброєння. У 2026 році запланована конференція з його перегляду, але довіра вже похитнулася. Країни без ядерної зброї дедалі частіше запитують: “Навіщо нам стримуватися, якщо великі роблять що хочуть?”
Новий START ( Договір між Російською Федерацією та Сполученими Штатами Америки про заходи щодо подальшого скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь ) – останній договір, який реально обмежував кількість боєголовок у США та Росії. Його дія завершується в лютому 2026 року, а після погроз Москви шансів на продовження практично не залишилося.
Навіть резолюція ООН 2310, що закликала всіх утриматися від випробувань, тепер виглядає як папірець без сили.
Світова реакція – змішана. ЄС, Велика Британія та Франція виступають єдиним фронтом: повернення до ядерних вибухів – це крок назад у часи Холодної війни. Китай закликає до стриманості, але водночас активно розширює свій полігон Лоб-Нур – очевидно, «на випадок, якщо можна буде». Індія та Пакистан, які ніколи не підписували Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань, уважно спостерігають. Якщо тестують великі, то й вони отримують «політичне вікно можливостей» для власних експериментів. А Північна Корея відверто чекає моменту, щоб провести сьоме випробування й сказати: “Ми просто робимо те саме, що США й Росія”.
Світ поступово знову скочується в логіку Холодної війни – коли головним аргументом була не дипломатія, а страх. Ядерні вибухи, навіть як погроза, знову стають інструментом політики. І якщо цю тенденцію не зупинити, кожна держава, що володіє боєголовками, захоче «показати м’язи». Російський крок може запустити ланцюгову реакцію – не фізичну, а політичну. І наслідки від неї можуть бути не менш небезпечними, ніж сам вибух.
Один вибух здатен зруйнувати не лише політичні домовленості, а й саму довіру між державами. Першими реагуватимуть великі гравці – США та Китай. Обидві держави мають достатній технологічний потенціал, щоб швидко відновити свої програми тестів. Але тепер це буде не просто змагання за кількість боєголовок, як у ХХ столітті, а гонка технологій – хто створить точнішу, компактнішу чи «розумнішу» ядерну зброю. Це означає мільярдні інвестиції у військові програми, нові полігони та ще більшу секретність. І все це в умовах, коли жодна міжнародна угода вже не гарантує стримування. Уся система, що будувалася десятиліттями, може розсипатися.
Міжнародні системи моніторингу, які сьогодні відстежують навіть найменші підземні поштовхи, втратять сенс, якщо держави просто припинять звітувати. Договори про роззброєння перестануть працювати – адже їхня сила трималася не на каральних механізмах, а на довірі. А коли довіра зникає, навіть найкращі угоди перетворюються на папірці без ваги. Ще одна небезпека – зниження порогу застосування. Якщо вибухи знову стануть “нормальним” елементом політики, то й реальне використання зброї здаватиметься менш немислимим. У кризових ситуаціях, коли напруга між країнами зростає, достатньо однієї помилки, хибного сигналу чи неправильного розрахунку і наслідки можуть бути катастрофічними.
Світ ризикує отримати не просто нову Холодну війну, а щось гірше – хаотичну ядерну багатополярність без правил і стримувань. Тоді кожна держава з ядерним потенціалом діятиме на власний розсуд, а замість стабільного балансу страху ми отримаємо небезпечну непередбачуваність. І все це може початися з одного сигналу з Москви – одного “тесту”, який перетвориться на вибух довіри у глобальному масштабі.
Зараз Москва намагається змусити Захід діяти обережніше, боячись «ядерної ціни» підтримки України. Путін не обов’язково планує справжні вибухи. Його мета – створити атмосферу постійної загрози, щоб будь-яке посилення Києва сприймалося як ризик ескалації. Це стратегія страху, в якій Росія розмиває межу між звичайною війною та ядерним шантажем. Москва прагне послабити єдність Заходу, змусивши союзників сумніватися у межах допустимого. Меседж Кремля простий: “Хочете підтримувати Україну? Будьте готові до наслідків.” Так формується політична втома, яка має привести до компромісів на російських умовах. Розмови про «готовність до тестів» допомагають Росії повернути роль “жертви”, яку нібито “провокують” обставини.
Це маніпуляція, покликана виправдати будь-які дії Кремля – від бомбардувань до ядерних погроз. Одночасно така риторика створює ілюзію безмежної готовності, навіть якщо технічно чи політично Москва не здатна на реальні тести. Якщо ж Росія справді наважиться на випробування, це стане символічним кінцем епохи контролю над озброєннями. Світ остаточно увійде у фазу непередбачуваності, де ніхто не довіряє нікому, а сама ядерна зброя знову сприймається як “інструмент політики”, а не крайній засіб стримування.
Для України це означає, що баланс стримування тримається виключно на політичній волі союзників. Саме тому посилення оборонної допомоги, дипломатичного тиску й інформаційної стійкості стає не менш важливим, ніж нові системи озброєнь. Бо якщо Росії вдасться легітимізувати ядерний шантаж як норму – війна в Україні стане лише першою фазою значно небезпечнішої, глобальної ескалації.
Секція Дельта групи «Інформаційний Спротив»
