Затримання у Києві лідера партії «Гарант» Валерія Токаря з хабарем у 160 тисяч доларів — це не новина. Це діагноз. У будь-якій цивілізованій країні така подія стала б шоком. В Україні це викликає лише гірку посмішку: «Знову спіймали продавця повітря». Але давайте будемо чесними: Токар — не унікальний аферист. Він — дрібний лавочник на величезному базарі, де торгують не картоплею, а доступом до державної влади. Продаж місць у списках — це не збій системи. Це і є система. В Україні політика давно перетворилася на високомаржинальний бізнес, де партія — це франшиза, лідер — комерційний директор, а виборець — лише статистична похибка.
Кейс Токаря ідеально ілюструє, як глибоко прогнив фундамент нашої демократії. Партія, яка вже була ліквідована судом за підробку документів, продовжувала торгувати «прохідними місцями». Це — квінтесенція українського політичного сюрреалізму: товару немає, партії немає, виборів немає, а каса працює.
МАНДАТ ЯК ТОВАР: ПРАЙС-ЛИСТ НА ВЛАДУ
Схема, яку розкрили СБУ та Нацполіція, стара як світ.
Реєстрація «пустишки»: Створюється партія з гучною назвою («Гарант», «Слуга», «Крик душі», "Нова чи стара Україна" — підставте будь-яке).
Накачування рейтингу: Через соцмережі, фейки, скандали та маніпуляції (у Токаря було пів мільйона підписників ) створюється ілюзія впливу.
Продаж квитків: Бізнесменам, забудовникам та просто амбітним аферистам пропонують «інвестицію»: ти нам — 160 тисяч доларів, ми тобі — депутатську недоторканність і доступ до бюджету.
Це — класичний політичний стартап. Різниця лише в масштабах. У когось вхідний квиток коштує 160 тисяч, у когось — мільйони. Але принцип один: мандат — це інвестиція. Ти купуєш його не для того, щоб писати закони. Ти купуєш його, щоб відбити вкладене і заробити зверху.
ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПАРАЗИТИЗМ: ФЕЙКИ ЯК МАРКЕТИНГ
Ще один важливий аспект цієї справи — те, як фігурант розкручував свій товар. Слідство встановило, що Токар поширював кремлівські наративи, фейки про ЗСУ та заклики зривати мобілізацію. Навіщо? Не тому, що він ідейний агент Кремля (хоча і це не виключено). А тому, що хайп продається. Деструктивний контент, критика влади, панічні настрої — це ідеальний спосіб зібрати аудиторію. А аудиторія — це актив, який можна конвертувати в політичну вагу, а потім продати місце в списку «популярної опозиційної партії». Це цинічний бізнес на емоціях і страхах людей під час війни.
ТИПОВИЙ ПОРТРЕТ «ПОЛІТИЧНОГО БІЗНЕСМЕНА»
Валерій Токар — це не маргінал. Це — продукт системи. Він не винайшов нічого нового. Він просто скопіював модель, за якою працюють великі парламентські партії.
Хіба ми не чули про «квоти спонсорів» у списках топ-партій?
Хіба ми не знаємо, що місця в прохідній частині списків продаються під виглядом «внесків у виборчий фонд»?
Хіба ми не бачимо у Верховній Раді людей, які не знають, як пишеться слово «закон», але точно знають, скільки коштує голос за бюджет?
Різниця між Токарем і лідерами парламентських фракцій лише в тому, що Токар продавав повітря (неіснуючі місця в ліквідованій партії), а вони продають реальний доступ до корита. Токар — шахрай. Вони — «політики». Але суть їхнього бізнесу ідентична.
ЧОМУ ЦЕ НЕБЕЗПЕЧНО?
Продаж місць — це не просто корупція. Це вбивство компетентності. Коли в парламент заходять не юристи, економісти чи військові, а ті, хто заплатив, ми отримуємо:
Непрофесіоналізм: Закони пишуться безграмотно, бо їхні автори не вміють цього робити.
Лобізм: Депутат, який купив мандат, працює не на виборця, а на того, хто дав гроші на покупку (або на повернення власних інвестицій).
Зрада: Людина, для якої політика — це бізнес, легко продасть і батьківщину, якщо ціна буде вигідною. Фейки про ЗСУ від Токаря — це лише вершина айсберга.
ВИСНОВОК
Затримання одного «продавця мандатів» — це добре. Але це боротьба з симптомами, а не з хворобою. Хвороба — це сама система, де політична партія є бізнес-проєктом, а не ідеологічним об'єднанням. Поки в Україні можна зареєструвати партію за тиждень, накрутити рейтинг ботами і продати місця в списку за кеш — ми будемо жити в країні вічного політичного базару.
Нам потрібна декомерціалізація політики.
Жорсткий контроль за фінансуванням партій.
Реальні праймеріз, а не закриті з'їзди.
Невідворотність покарання не тільки для продавців (як Токар), а й для покупців мандатів.
Поки цього немає, українська політика залишатиметься брудною калюжею, в якій ловлять рибу аферисти з валізами доларів. І єдиний спосіб це змінити — перестати купувати квитки на політичний потяг, який стоїть у тупику.
