Ми щороку відзначаємо День Гідності та Свободи, немов держава, в якій живемо, справді відповідає змісту цих слів. Формально це дата, яка мала би символізувати дві революції, два спалахи національної суб’єктності, два моменти, коли суспільство вийшло з-під контролю старої системи і спробувало створити нову. Але в реальності 2025 року ця дата перетворилася на декоративний жест, який приховує очевидне: ми живемо не в країні гідності і не в країні свободи. Ми живемо в державі, де цими словами знову прикривають відсутність того, що вони означають.
Сьогодні країною керує маленький Янукович — індивід, який уміло відтворює всі риси режиму, проти якого українці виходили на Майдан, тільки тепер це зроблено в технологічно сучасній обгортці. Вертикаль влади зведена до персонального страху. Інституції існують у форматі декорацій. Політичні рішення ухвалюються не через процедури, а через наближеність до особи під номером один. Парламент зведений до стану керованого хору. Публічна політика редукована до телемарафону. Судова система повернута в стан ручного управління. За десять років країна, яка заплатила тисячами життів за право не бути східноєвропейською автократією, поступово знову скочується в її формати — з тією різницею, що тепер це відбувається під прапором патріотизму, а не під гаслами «стабільності».
Одночасно в інформаційному полі відтворюються російські наративи — не як зовнішня ін’єкція пропаганди, а як результат внутрішнього переформатування влади, яка починає мислити тими ж категоріями, що й російський політичний апарат. Звинувачення опонентів у «роботі на Кремль», демонізація незалежних журналістів, таврування критики як «удару по обороноздатності», повне стирання межі між державою і правлячою групою — це типовий російський набір інструментів, який сьогодні реалізується людьми, котрі мали би бути антиподами російської моделі, але замість цього відтворюють її під виглядом війни за демократію. Агентура, колаборантські сліди, корупційні зв’язки — все це більше не виняток, а частина елітної екосистеми, що не соромиться свого походження чи лояльностей, бо відчуває абсолютну безкарність.
У геополітичному вимірі ситуація не краща: Україна фактично стала предметом торгу між міжнародними партнерами, які формують домовленості щодо нашої території, майбутнього та безпекових параметрів без реальної української участі. Нас вислуховують, але не чують; нас підтримують, але торгуються за нашою спиною; нас визнають, але не включають як повноцінного суб’єкта. Україна знову опинилася в ролі країни, на якій грають інші — не тому, що ми слабкі, а тому, що ті, хто мав би захищати інтереси держави, давно захищають лише власне політичне виживання.
Свобода в такій конфігурації існує лише в теоретичних документах. Реальна свобода вимагає політичних інституцій, автономних медіа, підзвітної влади, зрілих еліт і громадянського суспільства, що здатне впливати на державу. Ми не маємо жодного з цих компонентів у функціональному вигляді. Свобода слова підмінена «дозволеним дискурсом». Свобода політики — ручним контролем над парламентом. Свобода ринку — олігархічними групами під новими брендами. Свобода громадянина — інституціями, які не працюють і не здатні захистити його від свавілля державної машини. Ми можемо скільки завгодно говорити про свободу як національну цінність, але у 2025 році свобода — це те, чого в країні все менше, і те, що влада намагається замінити ритуалом.
Гідність — поняття ще складніше. Гідність — це не слово, а умова існування держави, в якій громадянин не є ресурсом для політичної еліти. Гідність — це коли життя людини важить більше за статистику. Це коли корупція в обороні — злочин, а не «проблема комунікації». Це коли зловживання не прикривають національною безпекою. Це коли влада не боїться суспільства більше, ніж боїться зовнішнього ворога. Це коли лідери не трактують державу як свою власність. Ні один із цих критеріїв зараз в Україні не виконується. Держава перетворена на інструмент політичного виживання однієї групи, і ця група не відчуває жодної потреби діяти в межах, які визначає гідність як суспільний принцип.
День Гідності та Свободи існує в календарі, але не існує в політичному житті. Це свято викликає не гордість, а необхідність тверезо подивитися на країну без ілюзій. Ми втратили не ідею гідності — ми втратили її носіїв у владі. Ми втратили не свободу — ми втратили інституції, які здатні її гарантувати. Ми втратили не цінності Майдану — ми втратили тих, хто міг би втілити ці цінності у практичні державні рішення.
Ми живемо не в країні, де гідність і свобода перемогли — ми живемо в країні, де ці поняття поки що існують лише як потенціал. У країні, де суспільство знову має більше гідності, ніж влада, і більше свободи у внутрішній готовності спротиву, ніж у реальному політичному просторі. У країні, яка знову стоїть між тим, ким вона є, і ким вона може стати.
Це не святкова дата. Це контрольна точка. День, який існує не для того, щоб себе привітати, а для того, щоб чесно визнати: ми знову віддалилися від того, що колись назвали Гідністю та Свободою.
