Уявіть Україну як дім, у якому стоїть величезний скляний фасад. Не тому, що так красиво, а тому, що так сталося: тридцять пʼять років незалежності ми зводили не стіни, а ілюзії. І весь цей час у цьому прозорому домі жили люди, які думали, що їх ніхто не бачить. Корупція працює саме так: ти крадеш у темряві, але живеш під прожектором, і врешті-решт камера вмикається не тоді, коли треба державі — а тоді, коли треба тим, хто користується твоїми слабкостями. Україну міг би захистити танк, ракета, дипломатія, історична пам’ять, навіть сліпа віра. Але нічого не захистить країну, якщо її верхівка боїться відкривати ноутбук не через безпеку держави, а через те, що там лежать скріни їхнього власного життя.
Жодна ракета «Іскандер» не зробила Україні стільки шкоди, скільки зробила корупція у владних кабінетах. Ракета летить один раз і падає. Корупція летить десятиліттями, вона накопичується, вона записується, архівується, зберігається в сейфах іноземних спецслужб. Вона не вибухає — вона чекає. А коли треба — тоді й вибухає. І те, що ці вибухи не чути на вулицях, робить їх лише небезпечнішими.
Почнемо з головного: план на 28 пунктів народився в Москві. Не в Вашингтоні, не в Брюсселі, не у Віткоффа з Венсом. Він народився там, де будь-які «мирні угоди» завжди починалися з вимоги роззброїти українця, заткнути йому рота і відрізати шмат території. Росія ніколи не приховувала свого списку максимальних вимог — «нейтралітет», «демілітаризація», «визнання Криму», «мовні гарантії», «заборона НАТО». Усе це точнісінько перенесено у «28 пунктів». Жодна американська школа дипломатії не писала б так. Але Москві це створити легко: достатньо змінити шрифт і передати через правильну людину у Вашингтоні. План — російський. Але спосіб доставки — американський. А причина, чому його можна було доставити і поставити нам на стіл без сорому, — повністю українська.
Бо не було б корупції у верхах — не було б і важеля. Не було б Міндіча — не було б «офісу Деркача», через який російські агенти збирали фінансові сліди пів країни. Не було б офшорних схем Зеленського — не було б того мовчання Вашингтона, яке завжди дорого коштує. Не було б Єрмака — не було б «сірих каналів впливу», за які можна смикнути у потрібний момент. Не було б історії з бракованими мінами, що не вибухали, — не було б і підозр до Умєрова, які тепер висять над ним, як петля, якою у критичний момент можна стягнути йому горло.
Корупція — це не тільки про гроші. Корупція — це в першу чергу про вразливість. Росія давно це зрозуміла: їй не потрібно вербувати агентів, коли українські політики вербують самі себе через свої ж кишені. Вона не вбиває державу через фронт — вона вбиває її через друзів президента, через «смотрящих», через міністрів, що бояться власних помилок. Вона не знищує через атаку — вона знищує через компромат.
США діють інакше. Вони не хочуть падіння України як такої — їм потрібна керованість. І керувати Україною їм легше через її слабкість, а не через її силу. Американські спецслужби мають ідеальний інструмент контролю: долар. Кожен рух долара — це рух під юрисдикцією США. Кожна транзакція на оборонних контрактах, кожна оплата через рахунки, кожен платіж у криптовалюті, який виліз з українських схем, — усе це видно американському фінансовому нагляду. І не треба ілюзій: вони мають всі дані так само ретельно, як і росіяни. Але різниця проста: Росія хоче капітуляції України. США — хочуть керованої України.
І тут з’являється головна трагедія: вони обидва можуть тиснути на Банкову з однаковою силою, але з різних причин. Бо Банкова не захищена нічим. Не військами. Не законами. Не принципами. Не прозорістю. Вона не захищена, бо там роками накопичувалася корупція, як пісок у тріщинах бетону. І коли настав момент — бетон просто розсипався.
Уявіть ще одну сцену. Лампа, стіл, тиша. Проти тебе сидить американець. Чи москвин. Чи хтось, хто представляє їхню волю. Він кладе на стіл три аркуші. Там — твій друг Міндіч, якого ти «не бачив уже десять років». Там — транзакції з офшорів, які ти «закрив після виборів». Там — зв’язки твоїх заступників, які ти «ніколи не контролював». Кожен з цих аркушів — це твій договір мовчання. Кожен з них — це твоє «так», яке ти скажеш, навіть якщо хочеш сказати «ні». Бо ти боїшся не ворога. Ти боїшся світла.
До 24 лютого 2022 року в Україні не існувало жодного офіційного документа, який би прямо називав Росію агресором. Не існувало формулювання, що РФ — загроза національній безпеці, що вона є потенційним нападником, що вона готує широкомасштабну війну. Ми уникали цього слова, ніби це було табу. Ми ховалися за дипломатичну ввічливість, як за дерев’яним щитом. Держава не визнавала ворога — а це означало, що чиновники могли з ним працювати. Могли торгувати. Могли красти поруч з ним. Могли дзвонити йому. Могли вітати його з «днем російської дипломатії». Могли будувати бізнеси на потоках, які контролювалися через Москву.
Іноземні спецслужби бачили це. Роками.
І казали собі:
«Ці люди не захищені. На них можна натиснути. Їх можна примусити».
Саме тому, коли на столі з’явився «28-пунктовий план» — він упав не як чужа пропозиція. Він упав на ґрунт, який ми самі підготували. Корупція стала ґрунтом, на який інші країни саджають власні інтереси. І коли українська влада вдає, що це «дипломатичний процес» — це брехня. Це не дипломатія. Це — шантаж. Чиста технологія тиску. Чужий важіль, що працює тільки тому, що наші політики дозволили себе тримати за горло.
Подивімося правді в очі: Зеленський сьогодні не може вийти й сказати «ні» будь-якому ультиматуму так, як сказав би незалежний політик. Бо у нього — тіні. Єрмак не може захистити країну від зовнішнього тиску, бо у нього — історії, що не поясниш народу, але чудово поясниш спецслужбі. Умєров не може говорити мовою суб’єктності, бо йому доведеться відповідати за міни, що не вибухали, і за оборудки, які ставлять питання.
Це не просто слабкість окремих осіб. Це — архітектура залежності. Це — система, в якій зовнішнім силам не треба воювати з Україною. Достатньо натиснути там, де наша влада крала. Достатньо нагадати там, де вона ховалася. Достатньо підсунути «план миру» там, де вона боїться власного відображення.
Корумпована еліта — це не просто «погані люди». Це — механізм керованої капітуляції. Це — ті, хто не можуть сказати «ні» за країну, бо знають, що їм скажуть «ні» за їхні злочини. Це — ті, хто не можуть вести переговори, бо йдуть на них не від імені держави, а від імені своїх страхів. Це — ті, хто страшніші за ворога, бо саме вони надають ворогу доступ до країни.
Майбутня Україна не виживе, якщо її політики матимуть тіні. Не виживе, якщо кожен другий друг президента — бізнесмен із валізою готівки. Не виживе, якщо міністри оборони будуть підписувати контракти з тими, кого потім ловитимуть НАБУ. Не виживе, якщо глави офісів будуть виходити зі скандалів, як з лазні — чистими і свіжими, бо так вирішив політичний інтерес.
Тому сьогодні важливо сказати собі просту річ:
нас не зламав ворог. Нас зламала жадібність наших.
Ворог лише скористався.
США — натиснули.
Росія — підсунула план.
Європа — зробила вигляд, що не бачить.
А ми — робили вигляд, що маємо владу.
Держава починається там, де політики не бояться світла.
Держава тримається там, де ні у кого немає тіней, за які можна смикати.
Держава перемагає там, де влада не продає себе за право зберегти валізу друга.
І якщо ми хочемо вижити — справді вижити, а не існувати на чужих умовах — нам доведеться зробити одне:
очистити верхівку. Повністю. Без жалю. Без компромісів. Без торгу.
Тільки тоді перестануть писати для нас «28 пунктів».
Тільки тоді зникне московський вплив.
Тільки тоді американський тиск перетвориться на партнерство.
Тільки тоді Україна стане суб’єктом, а не ринковим товаром.
Ми або станемо країною, яку неможливо шантажувати, або станемо країною, яку неможливо врятувати.
