Питання миру для України від 24 лютого 2022 року ніколи не було суто дипломатичним, це радше комплекс військових реалій, зовнішнього тиску, внутрішньої легітимності та норм міжнародного права. На кінець 2025 року обговорюється кілька «мирних планів», серед яких найрезонанснішим став 28-пунктовий варіант.
Попри заявлену компромісність, його окремі положення фактично відповідають інтересам росії, що викликало різку реакцію Києва і стриманий скепсис частини західних партнерів. Переговори сьогодні формуються не лише дипломатією, а й різними інструментами тиску: можливими обмеженнями військової допомоги, фінансовими важелями, санкціями та інформаційними наративами, які визначають легітимність пропозицій. У Європі це створює напругу між прагненням припинити війну та небажанням легітимізувати силову зміну кордонів. Для України ключовими залишаються безпекові гарантії, механізми відбудови та надійна верифікація. Без них будь-який «мирний план» виглядає ризикованим або несталим. У контексті великої війни мирний план – це комплексний політичний проєкт, що складається з кількох ключових елементів. Зазвичай він включає:
- припинення вогню або довготривале перемир’я;
- визначення лінії розмежування – юридичної чи фактичної;
- політичні або територіальні компроміси, які можуть стосуватися статусу окремих регіонів, амністії, автономії чи інших форм врегулювання;
- безпекові гарантії, включно з участю третіх країн, миротворчими місіями чи демілітаризацією певних зон;
- механізми гуманітарного характеру – повернення полонених, репатріація депортованих дітей, відновлення інфраструктури;
- фінансові та юридичні інструменти, включно з питаннями компенсацій та відповідальності за воєнні злочини.
У випадку України мирний план не може бути класичним набором компромісів чи політичних торгів. Він має ґрунтуватися на міжнародному праві, повній повазі до суверенітету та невід’ємних правах держави-жертви. Тому мирний план для України – це не просто перемир’я, а проект відновлення справедливості, безпеки та суверенітету. Його ключові елементи включають:
- Повне виведення російських військ з усієї території України, включно з Кримом і частинами Донбасу.
- Відновлення міжнародно визнаних кордонів України (1991 року) – без створення “сірих зон” чи тимчасових “ліній розмежування”.
- Гарантії безпеки та недопущення повторної агресії: створення міжнародного механізму стримування РФ, участь союзників, оборонні угоди, можливо – розширена роль НАТО або ЄС.
- Міжнародні трибунали та юридична відповідальність РФ за злочин агресії: притягнення до відповідальності за воєнні злочини, депортації, масові вбивства цивільних.
- Повернення та реабілітація депортованих осіб і полонених, включно з дітьми, які були незаконно вивезені до РФ.
- Фінансові механізми відшкодування шкоди: репарації, конфіскація російських активів за міжнародним правом, фонд міжнародної реконструкції України.
- Відновлення критичної інфраструктури та гуманітарна реабілітація населення, зокрема деокупованих територій.
- Гарантії політичного суверенітету України: жодних вимог щодо нейтралітету, обмеження ЗСУ чи відмови від НАТО.
- Не допустити “замороженого конфлікту” – мир має бути стійким, а не формальним. Україна не може перетворитися на другу Корею або Боснію після Дейтонських угод.
Політична логіка мирних планів проста: кожна сторона прагне максимізувати власні інтереси. Тому мирний план стає результатом балансування сили, страхів та стимулів. Якщо одна сторона має суттєву перевагу, «мир» може перетворитися на приховану форму капітуляції. Саме тому деталі – лінії розмежування, статус територій, військові ліміти, використання заморожених активів – стають предметом найгостріших дискусій.
У дипломатичній архітектурі навколо України сьогодні виділяють чотири основні групи мирних ініціатив – кожна з власною логікою та інтересами.
1. Українська «Формула миру»
Позиція Києва спирається на міжнародне право та вимогу повного відновлення суверенітету. Ключові елементи – виведення російських військ, повернення всіх територій, компенсації, звільнення незаконно утримуваних осіб, безпекові гарантії та міжнародна відповідальність РФ за агресію. Це розглядається як єдиний варіант стійкого миру без «замороженого конфлікту».
2. Російська максималістська модель
Москва висуває вимоги, які суперечать міжнародному праву: юридичну відмову України від НАТО, обмеження ЗСУ, нейтралітет та легалізацію окупації. Аналітики Королівського інституту міжнародних відносин трактують це як спробу узаконити агресію та силову зміну кордонів.
3. Посередницькі плани третіх країн
У 2025 році найбільшу дискусію викликав 28-пунктовий план, який містив пропозиції, розцінені як тиск на Київ щодо поступок. Європейські столиці швидко запропонували альтернативи, наголосивши: медіація має сенс лише тоді, коли враховує позиції всіх сторін, а не прагнення «швидкого миру» за рахунок України.
4. Міжнародно-правові інституційні підходи
ООН, міжнародні судові механізми та конференції задають правові рамки миру: заборона зміни кордонів силою, захист цивільних, повернення депортованих, вимога справедливого й правомірного врегулювання. Вони не змінюють хід бойових дій, але визначають легітимні межі будь-яких домовленостей.
Переговори щодо України показують, як економічні, військові та дипломатичні важелі формують нову архітектуру безпеки. Після 2022 року цей інструментарій став ширшим і жорсткішим, а плани 2024–2025 років демонструють: тиск – невід’ємна частина глобальної політики.
1. Економічний тиск: санкції, активи, фінанси
Санкції стали найбільшим пакетом обмежень у Європі за десятиліття:
понад 40 тис. заходів проти РФ, які обмежують технології, скорочують доходи та послаблюють ресурс для тривалої війни. Їхня мета не миттєво зупинити агресію, а змінити
стратегічні можливості Москви. Ключовий новий елемент – заморожені російські активи , понад 300 млрд доларів. США та частина ЄС підтримують їхнє пряме використання на
відбудову України, тоді як інші столиці наполягають на повільних юридичних процедурах. Це саме по собі стало важелем у переговорах із РФ.
2. Військовий тиск: допомога
як інструмент переговорів
Озброєння, ППО, підготовка військових і розвіддані визначають можливі рамки дипломатії: чим сильніша Україна на фронті, тим слабші вимоги
Москви.
Водночас багато партнерів дотримуються підходу «підтримка без ескалації». Це посилює оборону, але стримує темп операцій і створює «керовану» переговорну
динаміку.
3. Дипломатичний тиск: дедлайни, ізоляція, інформаційний простір
Станом на зараз дипломатичний тиск включає:
• публічні дедлайни й
заклики «прийняти мирний план»;
• міжнародну ізоляцію РФ та юридичні процеси;
• інформаційні кампанії, що підвищують політичну ціну агресії.
Проблема виникає тоді, коли тиск спрямовується не на агресора, а на Україну через натяки на територіальні поступки або прив’язку допомоги до «компромісів», вигідних
Росії, і зараз дедалі більше фіксуються такі випадки.
4. «М’які примуси»: фінансові заохочення
Обіцянки фондів відбудови, інвестиційних пакетів чи грантів,
прив’язаних до «стабілізації», це м’які на вигляд, але ефективні інструменти впливу. Для країни, що воює, відмова від таких пропозицій складна, тому вони стають додатковим
важелем у формуванні переговорної позиції.
Мирні ініціативи щодо України рухаються у складній багаторівневій системі, де одночасно діють держави-посередники,
глобальні центри сили та внутрішні політичні обмеження. На різних етапах у ролі посередників виступали США, ОАЕ, і Абу-Дабі фактично став одним із технічних майданчиків,
окремі європейські країни, а також Туреччина та Китай, які пропонують власні платформи. Переговорні формати щоразу змінюються залежно від політичних інтересів ключових
гравців.
Послідовність – центральний елемент будь-якої формули. Україна відкидає односторонні поступки без гарантій чи механізмів верифікації, адже без моделі
«спочатку безпека – потім політичні питання» ризик примусових сценаріїв лише зростає.
Хто веде перемовини:
Україна – ключовий суверенний актор: будь-які зміни безпекового статусу чи кордонів можливі лише за підтримки суспільства та парламенту.
Росія – агресор із максималістськими вимогами, її переговорна гнучкість залежить від внутрішньої політики та стратегічних цілей Кремля.
США і ЄС, але вони діють не завжди синхронно. США у 2025 році просували 28-пунктову пропозицію, яка викликала суперечки та потребувала суттєвого перегляду після критики Києва та європейських партнерів. ЄС, а саме Франція, Німеччина, Велика Британія, підготували власну контр-формулу, засновану на принципі неприпустимості зміни кордонів силою.
Інші гравці – Туреччина, ООН, окремі нейтральні країни та «Коаліція охочих» мають суперечливі ролі й інколи просувають «швидкі» політичні розв’язки.
Класична формула передбачає:
припинення вогню → верифікація та виведення військ → політична угода → відбудова і
гарантії безпеки.
Однак Москва регулярно намагається змінити порядок, домагаючись обмеження українських сил до завершення виведення – це несе стратегічні ризики для обороноздатності. А глобальна реакція на переговори демонструє істотний розкол. Частина західних столиць, виснажених війною та зміною геополітичних балансів, прагне пришвидшити процес мирних домовленостей. Інші ж наголошують на базовому принципі міжнародного права: території не можуть бути здобуті силою. Останні заяви ЄС і G7 підтверджують неприйнятність будь-яких планів, що обходять Україну або відкривають шлях до фактичного «поділу» країни. Наразі українське суспільство та політичні еліти демонструють чітку позицію: примус до угоди без гарантій безпеки, повернення територій і дотримання конституційного порядку є неприйнятним. Опитування та публічна риторика відображають високу чутливість до будь-якого зовнішнього тиску. НАТО утримує чітку лінію – кордони не можуть змінюватися силою, а право України на оборону є безумовним, водночас питання швидкого членства залишається складним у дипломатичній конфігурації. Глобальний Південь залишається фрагментованим: частина держав закликає до «швидкого миру», інші – підтримують принципи міжнародного права. Це ускладнює створення узгодженого міжнародного тиску на Росію.
Найбільший виклик – ризик розколу Заходу. Якщо частина партнерів погодиться на швидку угоду, яка фактично закріплює російські захоплення, це створить небезпечний прецедент для майбутніх агресій і підірве довіру до глобальних безпекових гарантій. Нещодавні спроби «турбо-посередництва» лише оголили цю напругу: ряд європейських столиць і членів «Коаліції охочих» уже висловили побоювання щодо сценаріїв «розчленування» України.
Тому майбутня конфігурація війни й переговорів щодо України звужується до трьох базових сценаріїв.
1. «Швидкий мир» за рахунок України – найбільш небезпечний варіант
Це формат, який передбачає часткову легітимізацію російських територіальних захоплень в обмін на
припинення бойових дій. Короткостроково – зменшення насильства, але довгостроково – підрив безпеки Європи й створення прецеденту «нагородження агресора». Аналітики
називають це «консервацією агресії».
І тому ризики дуже високі: політична криза в Україні, руйнація принципу незастосування сили для зміни кордонів, стимул для нових
воєн.
2. Поетапна угода з жорсткими гарантіями
Передбачає припинення вогню під суворою міжнародною верифікацією, контроль за виведенням російських сил,
юридичні механізми відшкодування збитків та міжнародні безпекові гарантії. Можливе використання заморожених активів РФ для відбудови, і це те питання, яке активно
обговорюється в ЄС.
Це найменш ризиковий і найстійкіший сценарій, але він потребує часу, ресурсів і політичної згоди ключових союзників. Європейська комісія
наголошує: така формула має зберегти принцип територіальної цілісності України.
3. Затяжна війна з періодичними дипломатичними імпульсами
Сторони не готові до
фінальних умов, а ініціативи міжнародних посередників виконують роль тиску, але не формують стійкого миру.
Цей сценарій найімовірніший у 2025 році: високі людські й
економічні втрати, але збереження можливості повернути території силою у майбутньому, разом із ризиком ескалації та ядерної риторики Кремля.
Будь-який мирний процес для України має спиратися на чіткі гарантії безпеки, повну відмову від легітимізації російських анексій та прозорі механізми відбудови. Спроби нав’язати Києву угоду під тиском або в обхід його позиції не лише підривають довіру між партнерами, а й створюють ризик розколу Заходу та повторної ескалації. Міжнародний досвід однозначний: стійкий мир можливий лише тоді, коли Україна є повноправним учасником процесу, а всі рішення захищають її суверенітет і не суперечать міжнародному праву.
Секція Дельта групи «Інформаційний Спротив»
