Вулицями київського Подолу снувала дивна компанія. Немолодий чоловік із професорським виглядом та байдужим виразом втомленого, пом’ятого обличчя, довгоногий ексцентрик із бігучими очима, величезний облізлий чорний кіт, рудий велетень із зловісним прищуром застиглих очей і без смаку вбрана молода жінка в пошарпаній шубі впевнено прямували до Андріївського узвозу, а позаду них ледь встигав змерзлий від дніпровської сирості невисокий чоловік у колись модному пальті.
– Навіщо ви мене сюди притягли, мессіре? – запитував невисокий чоловік у старого професора. – Що ми тут усі забули?
«Це тобі за “Батум”, – ледь не сказав Воланд. – Не треба оди вбивцям складати». Але в традиції диявола не входить прилюдне викриття мертвих.
– Це ж ваше рідне місто, Майстре, – лагідно почав Воланд. – Рідне! Я думав, ви будете щасливі подихати його повітрям.
– Я був би щасливий подихати повітрям Москви, – перебив старого диявола письменник. – Патріарші пруди, шанувальники, колеги, столичне життя. Російський письменник має бути в Росії, саме так я і сказав Йосіфу Віссаріоновичу. А ви привезли мене в провінцію. Подивіться, тут навіть вивіски скрізь якоюсь неіснуючою мовою. Це що – вулиця Петлюри?
– Вулиця Петлюри в іншому кінці міста, Майстре, – улесливо промуркотів Бегемот.
– У цьому місті справді є вулиця Петлюри? І ви мене сюди привезли? У місто з Петлюрою і вивісками «мовою»? Та бомбити треба таке місто!
– Уже бомблять, Майстре! Чуєте сирену повітряної тривоги? – радісно озвався Азазелло.
– Хто бомбить? – поцікавився Булгаков. – Німці?
– В жодному разі: ваші співвітчизники і бомблять. Росія-с.
– Червоні? Знову вони?
– Та ні, Росія тепер не червона і не біла. Вона чекістська, вона бандитська. Але хоче, щоби ваші книжки мав змогу читати кожен. Мовою оригіналу.
– Яка чудова країна! Без червоних! – розчулився Булгаков. – То чому ж ми не в Москві?
«Бо не треба було писати “Батум”», – хотів сказати Воланд, але знову передумав.
– Та шанувальники у вас і тут є, Майстре. Он, бачите, зібралися біля вашого рідного дому.
– Оці, чи що? – зневажливо запитав Булгаков, але натовп уже помітив Майстра і закричав багатоголоссям.
– Це нам компенсація за пам’ятник, Михаіл Афанасьєвич! Можливість побачити вас особисто, можливість висловити вам… Ми виросли на “Майстрі і Маргариті”. А “Дні Турбіних” – це ж справжній Київ, шляхетний, а не це село довкола! І ваш прекрасний пам’ятник!
– А де ж пам’ятник? – поцікавився письменник.
– Ось пам’ятник, ось! Просто він під охороною, і вже чотири роки його ніхто не бачив! Його оберігають від російських бомбардувань, а ці неуки – вони хочуть його знести, Михаіл Афанасьєвич! Прибрати з узвозу! Ми рятували пам’ятник від російських варварів, а село хоче його знести!
– Від російських варварів? – здивувався письменник. – То ви що, не хочете перемоги Росії?
– Михаіл Афанасьєвич, Росія – страшна країна. Вони вбивці, вони обстрілюють мирні квартали! Ми хочемо, щоб Росія розпалася і зникла! Ми так вами пишаємось! Ви великий киянин! А Росія – це країна шарікових. І памʼятник ваш хочуть знести шарікови!
– Вони шизофреніки! – прошепотів письменник Воланду. – Шизофреніки!
«Твої шанувальники завжди шизофреніки, – хотів сказати диявол. – Можна подумати, що можна не бути шизофреніком і розуміти, що ти там хотів зобразити у своєму “Майстрі”. Або ненавидіти російську армію й обожнювати Турбіних. Звісно, шизофреніки! Морфіністи! Але ж тебе люблять». Але, звісно, він знову нічого не сказав.
– Стражденні люди, Майстре. Стражденні. Сумують за російським словом, за русскім міром.
– Ви зараз як Путін говорите, – сказав один із шанувальників Булгакова, немолодий письменник, якого спеціально для такого побачення чорти привезли на «Інтерсіті» з Дніпра. – Ви не Путін?
– Я не Путін, – із жалем сказав Воланд. – Де мені до Путіна! Путін – це таке зло, якого в нашому пеклі не знайдеш. Ми більше на письменниках спеціалізуємось. По “культурці”, знаєте. В окремо взятій голові таку, знаєте, війну можна влаштувати – ніякий Путін не вигадає.
– Сподіваюсь, зустріч із шанувальниками вас трохи розважила, Майстре, і ви не дорікатимете нам за цю різдвяну прогулянку. Коров’єв, шампанського Майстру! Це вкрадена вашими співвітчизниками Масандра, п’ється особливо легко. Зі святом вас, Майстре!
Тривога, що прийшла з Чорного моря, все ще огортала зневажуване письменником місто, але вдалині вже з’являлося слабка заграва світанку й надії, що Київ зможе перевести подих і зайнятися гасінням пожеж і порятунком постраждалих від навали «русского міра». Час нічної прогулянки з Воландом добігав кінця.
– А може, наступного разу в Москву, мессіре? У Москву! – з надією запитав письменник. – Ну на біса мені той пам’ятник.
