Але реальна картина набагато приземленіша, ніж звучить у заявах Дональда Трампа. Данія справді має обмежену військову присутність на острові: кілька кораблів, патруль «Сіріус» на собачих упряжках і Арктичне командування в Нууку. Це небагато, але сказати, що Копенгаген «нічого не робить», – неправда!
За останній рік Данія ухвалила рішення інвестувати понад 40 мільярдів данських крон у нові оборонні можливості саме для Арктики й Гренландії. У 2025 році окремо закладено ще 42 мільярди крон на посилення безпеки. Основний акцент: радарне покриття, контроль повітряного простору й відстеження підводних човнів. Це саме ті напрямки, які США роками називали проблемними.
Для Сполучених Штатів Гренландія стратегічно важлива не сьогодні і не вчора. Вона лежить між Росією та Північною Америкою і є ключовою для систем раннього попередження. Американська військова база там уже існує, і діє угода 1951 року, яка дозволяє США фактично робити в Гренландії все необхідне для безпеки (за погодженням із Данією та гренландською владою).
Саме тому аргумент «нам потрібна Гренландія для національної безпеки» виглядає слабко. Якщо США чогось бракує: радарів, доступу до вод чи інфраструктури – вони можуть це отримати без жодної анексії, просто домовившись. Політична і людська довіра й так працювала десятиліттями.
Попри це, риторика Трампа звучить різко. Він прямо каже, що США «потребують» Гренландію і що Данія нібито не здатна її захистити. У військовому сенсі це правда лише в одному: якщо США силою вирішать забрати острів, Данія не зможе цьому протистояти. Але політичні наслідки такого кроку були б руйнівними...
У Копенгагені та Нууку це розуміють чітко. Пряма агресія США проти союзника означала б кінець НАТО як політичної конструкції. Саме тому в Данії відкрито кажуть: такий сценарій – катастрофа для всього Альянсу, і в Кремлі лише потирали б руки, спостерігаючи за внутрішнім розколом Заходу.
Ще один аргумент Трампа – ресурси. Гренландія справді багата на корисні копалини, зокрема рідкісноземельні. Але ключова проблема: не наявність ресурсів, а їхня рентабельність. Видобуток у таких умовах надзвичайно дорогий. Саме тому американські компанії роками поводяться обережно, а реальних великих проєктів так і не з’явилося.
Існує й третій мотив, про який говорять пошепки: імідж і спадщина. Ідея територіального розширення добре лягає в логіку «зробити Америку великою». Але це саме той сценарій, якого найбільше бояться і в Данії, і в Гренландії, бо з таким мотивом неможливо торгуватися чи шукати компроміс.
Позиція самих гренландців при цьому доволі чітка. Вони не хочуть бути «купленими». Багато хто підтримує ідею незалежності від Данії, але не для того, щоб автоматично перейти під контроль США. Їх цікавить повага, партнерство і право самостійно вирішувати свою долю.
З юридичного погляду все теж однозначно. Гренландія – це частина Королівства Данії, має широку автономію і право на референдум про незалежність. Жодне рішення не може бути ухвалене без волі самих гренландців і без згоди данського парламенту. Принципи суверенітету та непорушності кордонів ніхто не скасовував.
У сухому підсумку історія з Гренландією – це не про реальну військову необхідність, а про політичний тиск і гру на публіку. США вже мають у Гренландії майже все, що їм потрібно для безпеки. Все інше це або перебільшення, або спроба перевірити, наскільки далеко можна зайти без серйозного опору
