«Де є життя-там є надія»
(українське прислів’я)
Продовжу писати свої спогади про нематеріальну спадщину Сходу України. Дуже вдячна читачам за емоції, спогади, коментарі на які не встигаю відповідати, бо не має світла. Звісно, кожен в моїх дописах бачить своє, кожного гріє своє, кожен згадує своє, кожному є що згадати чи про що поплакати, а це означає- нація ще жива. Бо поки нам є що згадати, живе наша спадщина.
Правда залітають на сторінку дивні люди, які починають «в нас такого не було», то нагадаю- усі свої нариси я пишу про своє життя. Це мої особисті спогади, досвід, з того прошарку та місця проживання, яке в мене було- місто Свердловськ (Довжанськ), Луганщина. Звісно усе це буде різнитися від вашого, бо я жила в розвинутому індустріальному краю на самому краєчку українських степів де місто було вперемішку з селами.
Нагадаю й про те, що ця серія нарисів виключно про нематеріальну спадщину Сходу. Щось з Луганщини, щось з Донеччини, а щось вже сплелося з Черкащиною, бо й тут опитую людей, щоб записати якісь важливі традиції чи обряди.
Тому ця серія дописів не про політику, не про ваше відношення до Сходу, а про нематеріальну спадщину Сходу України. Для усього іншого є свої серії нарисів чи інформаційний блог. Бо от залітає людина на сторінку й «а чого ви не пишете про війну, я про якусь весільну випічку», а ти блимаєш очима, бо що йому сказати, як що ти 11 років ведеш блог «Новини з ОРДЛО» де та війна та політика розібрані на молекули, але окрім цього ти пишеш вірші, казки, фентезі, есеї, новели, щоденник переселенки та особисті спогади, а ще працюєш, малюєш та пасеш кіз. Ага, бо отакий я багаторукий непосидько.
Нариси про нематеріальну спадщину зі своїх спогадів та побуту я вирішила написати, бо усюди шириться офіційна версія складена чиновниками, які впихнули невпіхуєме, не досліджуючи, не перевіряючи, бо була дана команда-скласти й запостити. А мені захотілося описати усі традиції, згадати забуті, описати обряди, які дійсно існували на Луганщині, а не були скопійовані з інших сайтів, щоб закрити «підряд на виготовлення».
А ще, просто замислилась, що я передам дітям. Бо так склалася наша східняцька доля, що ми й безхатьки, й без посаду, й без спадку. Нематеріальна спадщина – це те, що ми передаємо у спадок нашим дітям, бо вони навряд чи побачать Луганщину. Це такі самі спогади, як колись мені передавала бабуся й які я зараз просто хочу закарбувати у слові.
Нематеріальна спадщина – це й вислів не зрозумілий тим, хто ніколи не цікавився традиціями, обрядами та культурою побуту свого краю чи навіть своєї родини – це живі форми культури: усні традиції, обряди, свята, виконавське мистецтво, знання, навички, пов’язані з природою та ремеслами, що передаються від покоління до покоління і формують ідентичність спільноти, наприклад, писанкарство, козацькі пісні, розпис чи культура приготування гарбузової каші, хмельових дріжджів, весільної випічки чи українського борщу, весільні традиції та навіть похоронні.
Хоча для мене нематеріальна спадщина, це ще й степи, заповідники, оті кам’яні баби мого степу, які плакали вранці росою серед ковили й сама ковила, й чебрець, й білі крейдові скелі. Знаю, що не завжди теми моїх спогадів можна віднести до сталих об’єктів нематеріальної спадщини, щоб було красиво й по-науковому, але от внесли ж до Луганської нематеріальної спадщини Марківську цибулю, то, вибачте, в свою спадщину я внесу ковилу та шавлію, бо моє життя без них стало не повним.
Болить втраченими степами, заповідниками, легендами, казками, глечиками, кам’яними бабами, ковилою, вінками з трав, бабиними молитвами, а от людьми не болить, це відболіло.
В дописі про нематеріальну спадщину Сходу України весільні традиції та випічку- я згадала, як ми з бабусею робили на весілля сусідам ( в нас казали “свайбу”) воскові квіти.
Воскові квіти не внесені до офіційної нематеріальної спадщини Луганщини чи Донеччини, як й сама техніка та традиція виготовлення квітів та вінків, а ось білий восковий весільний вінок чомусь внесено, хоча він ніколи не був не тільки атрибутом весільних традицій Луганщини, взагалі білі вінки ніколи не носили на Сході України аж до радянських часів, появи білої фати та білого вінка. Думаю, що «луганський слід» цього білого віночка, це такий модний копір, щоб було, а справжні вінки східнячок та традиції їх виготовлення залишилося поза увагою, що трошки бісить.
Тому знову попереджаю, що мої спогади про воскові вінки чи квіти можуть різнитися від спогадів інших людей з інших регіонів.
Варто розрізняти воскові квіти та воскові вінки, бо це різні традиції. Та й вінки були весільні, святкові, буденні, поховальні. Весільні вінки були для нареченої, для дружок, для незаміжніх дівчат гостей й усе це традиція весільного вінка. Святковий вінок та буденний вінок- кожен має свою історію та традицію виготовлення та носіння. А вінок на поховання, зрозуміло, теж інша традиція та техніка виготовлення.
Чомусь це не розділяють. Ну, зрозуміло, стереотип- українки носили вінок лише на весілля, хоча насправді, вінки були різні на усі випадки життя.
Що ж, розповім хоч щось, думаю, що тільки ця коротенька інформація вже викличе подив, бо оце, як пішов стереотип у люди, то вже ніхто іншої інформації й не шукає.
Воскові квіти ми робили з бабусею для того, щоб за традицією приколоти квітку на одежу кожного гостя на весіллі. То в мене тривалий час були рожево-сині пальці, бо фарба була суха, розчинялася у воді й сильно фарбувала руки.
Дуже важливо було наробити квіти одного кольору, щоб не замацяти іншим. Тому робили усе послідовно. Квіти робили рожеві, червоні, блакитні, сині, фіолетові, білі. Листя зелене різних відтінків.
Для цього фарбували та звощували папір. Суху фарбу нам присилала моя тітка, старша дочка бабусі, яка працювала на ткацькі фабриці у Підмосков’ї. Це була фарба для тканин. Ото ми робили квіти по-багатому, бо в основному фарбували або дитячими шкільними фарбами, чи відваром квітів або навіть марганцівкою.
Фарбований магазинний жатий креп-папір це вже було зовсім по-багатому, то бувало, що майстриням, що робили на весілля квіти, діставали той папір по великому блату. Той папір не пропитували парафіном чи воском, просто з нього робили паперові квіти. Вони були легкі, але швидко м’ялися й боялися вологи. Але згодом саме він витіснив з ужитку воскові квітки, які робили на весілля.
Ці квіти робили виключно, щоб прикрасити гостей весілля. Їх складали у великі ящики, й гості могли самі обирати колір квітки.
Папір для воскових квітів попередньо різали на смужки, або листочки, які занурювали у висвітлений віск чи парафін. Папір теж мав бути не аби який, його називали «папіросним», він був дуже тонкий, прозорий та білий.
Занурення паперу у віск та парафін треба було зробити так, щоб листочок пропитався, але не мав товстого слою. Зубчики на листочка вирізали маленькими ножицями, а квіти вирізали хвильовими смужками. На листочки позаду клеїли джутову нитку, або проволоку, яку обгортали папером.
Для бурульок-крапельок робили з тонкої проволоки петельку, яку занурювали у парафін, потім у холодну воду, знову у парафін, аж поки не «виросте» краплинка. Так робили й серединки квітів –тичинки, й макові, й для вишні чи ягідки калини. Ще робили серединки квітів (тичинки) з ниток. Дуже кропотливо, але дуже ніжно.
Квіточку збирали, прикріплювали до неї листочок, або два чи гілочку з краплинками, й гарно замотували нитками низ, запечатували теж парафіном. На весільні квіти приколювали булавочку, щоб потім приколоти їх до одежі.
Такі ж квіти прикрашали коромисло над молодятами над весільним столом, дивні та ріжки (весільну випічку).
Білі воскові віночки в нашому краю- підкреслюю- в нашому краю для наречених не робили. Білими у віночку були лише ромашки, та «бурульки»- воскові краплини.
Весільний вінок для українок завжди був чимось сакральним. Звісно більшість вінків виготовляли з з живих квітів, колосків жита, трав, стрічок. Кожен колір, стрічка, квітка мали своє значення. Особливе значення у вінку на Сході мали барвінок та любисток. Барвінок навіть сушили гірляндами, аби хоч гілочка його та любистку, а була на весільному вбранні, столі, вінку. Як що б я вибирала сакральні трави Сходу України для гербу регіону, я б поставила барвінок, шавлію, жито, любисток та ковилу.
А ось ковилу було заборонено вплітати у вінок, бо на Луганщині це був символ смерті- волосся мертвих. Що цікаво, ковилу не вплітали й у поховальний вінок, бо це б означало, що людина не отримає вічне життя, а буде просто тлін. Тому вінки навіть робили, як символ вічності та воскресіння.
Волошка, шавлія, маки, любисток, ромашки, жито, чорнобривці та барвінок, осінню калина, завжди були присутні у вінку. На Сході (Луганщина та Донеччина) вінок для нареченої був різнокольоровим, а не білим. Білий колір з’явився вже з білим платтям, фатою, витіснивши український національний стрій, вишиванки, пояси, жупани.
Мода білі вінки прийшла з Заходу, тобто з Європи, але в середині 19-20 століттях, їх на Луганщині робили, але не з паперу, а з тканини. Фото східнячок, наприклад, у період 1910-1950 років, це фото наречених в українському костюмі й різнокольорових вінках. Так, фото чорно-біле, але по сіро-чорним тонам на фото, стає зрозуміло, що білого (а може й рожевого) там маленькі вкраплення.
Зараз, коли прийшла мода на відновлення воскового вінка, то майстрині що займаються цим, роблять й такий опис- «на початку 18 століття на Луганщині робили білі воскові вінки, зроблені з парафіну чи стеарину, які символізували чистоту й достаток, ставали родинною реліквією, яку берегли, передавали в спадок і клали до колиски немовляти»- але історичного підтвердження я цьому не знайшла. Скоріш це менеджмент та данина моді.
Музеї Луганщини містили історичні посилання (фото), залишки вінків, готові вцілілі вироби й це вінки з живих квітів, колосків, сушені вінки, які робили влітку, сушили у спеціальних ящиках вже готовими, зібраними та вінки з квітів виготовлених тканини, дорогоцінного та напівдорогоцінного каміння, склярусу, стрічок, бісеру, квітів з тоненької фарбованої дерев’яної стружки та яскравих воскових квітів. Й це були доволі тяжкі, великі роботи.
Оце наша втрачена спадщина. Бо й музеї наші на Луганщині втрачені. А за часи урбанізації, індустріалізації, русифікації та навіть європейської моді втрачено багато майстерень, традицій та спогадів. От навіть мій особистий спогад про традицію прикрашати кожного гостя на весіллі, не упізнало багато людей з іншої частини Луганщини, зате підключилися до спогадів Полтавщина та Харківщина.
Оце ще хоч й не відноситься до воскового вінка, але напишу. Дідусь мій був теслею, то вдома була невеличка майстерня в сараї. Особливо дідусь беріг колекцію різних рубанків, струганків, різчиків- я вже не пам’ятаю назви тих інструментів- але він робив тонку, прозору широку, вузьку, різної ширини, стружку, яка гарно гнулася, плелася, бо робилася з різних м’яких порід дерева. Саме ця стружка йшла на виготовлення троянд та жоржин, завитків для весільних вінків, оздоблення ікон. Вона гарно фарбувалася, а ще гарніше приймала форму. Здається, це була липа.
Тому, можливо, я підкреслю, можливо, в якийсь період на Луганщині були весільні вінки тільки з живих квітів, в якийсь тільки з тканини та стрічок, в якийсь – можливо- прийшла мода на воскові, але от східна частина Луганщини не може підтвердити, що це були виключно білі воскові вінки, а ось, що це були вінки з включенням воскової квітки – може. Як й те, що вінки та воскові квіти на Сході України були не лише весільні.
Вінок з воскових квітів я разом з бабусею виготовлювала на похорон сусідки Наді Сафонової, яка жила порчу з нами по вулиці Нахімова, 2.
Взагалі похоронні воскові вінки на замовлення ми робили часто, бо у нашому краю існувала традиція класти восковий вінок та квіти до покійниці. Надягати або класти на схрещені руки.
То мені довелося ще робити воскові квіти у труну померлої однокласниці- Марини Синицької. От як раз для неї я робила білий восковий вінок, бо помела Марина студенткою від хвороби, яку називали «червона вовчанка». У народі казали «напускна рачиця», я думаю, що це лейкемія. Це вже були 90-ті, то Марину вдягали у весільну сукню, фату, о ось віночок її мати забажала восковий, бо Марина була друга її померла дитина. Перша померла немовлям, то її ховали саме у восковому віночку. Мати хотіла, щоб сестри на тому світі були однаково вдягнені, щоб молодша не образилась.
Білі воскові вінки у труну робили для незайманої померлої дівчини чи немовля, а кольорові для померлої жінки. Тому я розповім ще й про похоронні традиції, а згодом й про традиції виготовлення домашньої оберегової ікони, бо там застосовували воскові квіти. От бачите, воскова квітка, то саме по собі нематеріальна спадщина, а вінок сам по собі, бо їх використання було різним.
До смерті на Сході Луганщини теж було різне відношення. Українські традиції – це повага смерті, відсутність страху перед померлими, шанування пам’яті померлого та шанування самої смерті. «Віночок вити- життя любити» -головна приказка майстринь віночниць. Це стосувалося навіть поховального вінка. Наявність його на покійниці означало жагу до життя, любов до життя, перемогу життя над смертю, тобто – вічність.
Я пам’ятаю бабусиних подруг, які на похоронах співали молитви. Їх називали певчі чи молитовниці. Їх запрошували читати біля покійного молитви усю ніч- канони.
Багато канонів, це були автентичні вірші-пісні, які читали не з Псалтиря, а з зошита. Оці молитви у зошитах, писані й переписані, це найболючіша моя згадка, бо це дійсно втрата з втрат. Це автентика, бо ці пісні на усі потреби та треби: хрестини, народини, похорон, весілля, хвороби, вони передавалися з покоління в покоління, їх берегли, як зіницю ока. Начитка цих молитов була дуже цікава. Можна сказати, що це був й реп, й багатоголосий спів, й навіть тужіння-голосіння, яке виглядало дуже сумно, але артистично.
Ці похоронні співи, традиції поховання та відспівування, це втрачена автентика, тобто нематеріальна спадщина. Навряд чи ми її відновимо. Ось тут я поясню особистий погляд на те, чому жодна з цих професійних молитовниц не передала свій дар та слова молитов-канонів нащадкам й ця «професія» й традиція зникли на завжди.
Чим більше на Донбасі ставало росіян- хоча це не дуже вірно, вірніше казати виходців з різних куточків росії- тим більше ставало страху перед смертю, не поваги та гидливості до покійних, що й призвело до зникнення традицій поховання. Не розвиток церкви, не урбанізація, а саме страх та гидування смертю знищило традиції поховання на Сході України.
Навіть в часи срср, коли таємно чи відкрито привозили до покійної попа, щоб відспівав, то разом з ним канони співали й оці молитовниці. Вони завчасно відспівували те, що мали ізпрежде веку, а разом з батюшкою співали церковне. Усе це знали, й ніхто нікому не заважав.
Цей спів заворожував настільки, що напевно ніхто не наважувався спитати- то є скрепне чи ні. Бо воно було, воно давало відчуття відходу, воно допомагало людям прийняти те, що рідна людина покидає цей світ, це було так гармонійно, як лампадка, запах ладану чи тріскіт свічок.
Українці смерть сприймали, як перехід, намагалися прикрасити гроб, покійників, дати їм світле, яскраве супроводження. Напевне, це стала пам’ять з дохристиянських часів. Живі квіти у гроб не клали, тільки воскові. Влітку клали біля гробу кропиву, щоб призупинити розкладання та прибрати запах.
Надія Сафонова для якої ми робили віночок померла від раку молочної залози, її дитині тоді було, як й мені до 10 років, ми були погодки. Надію дуже побив чоловік, в неї були сині груди, а потім пішов рак. Я не знаю, чи це так, чи є зв’язок, але тоді усі так казали.
Їх двір обходили десятою дорогою, до Наді, як дізналися, що вона «ракова», то перестали ходити подруги, чоловік її кинув, але не розлучився, щоб мати спадщину. З їх двору було заборонено брати гостинець- яблука, виноград чи цукерки. А ще ж тоді не було каналізації, то воду з прання виливали на дорогу, чи в рівчак. То люди дуже боялися, щоб не вступити в «ракову» воду, будь яку калюжу біля їх двору обходили у паніці та страху. Надя була як заручниця чужого страху та своєї хвороби. Вікна були завішені важкими шторами, щоб не пропускало світло, а вона не могла виглянути з хати, щоб не зурочити когось. Єдині люди, які заходили до них, то були ми, сусіди, бо баба казала, що то дурні забобони, які мелять дурні язики.
Коли я буду писати частину про побутову магію, там я опишу «магічні» оборудки, які намагалися зробити на похороні. Бо це теж частина обрядів та нематеріальна спадщина.
Ото, коли вже Надя не вставала й не приходила до тями, баба почала робити вінок на поховання. Рожеві, червоні, помаранчеві, сині, блакитні, пурпурові, фіолетові, коричневі квіти та стрічки, бо Надя ж була одружена. Труну прикрашали букети з біло-рожевих квітів у головах по боках труни до ніг. Надія вмерла через хворобу, то обрядовий поховальний вінок мав відповідну символіку.
Ось цей восковий вінок для померлих — є історично підтвердженим фактом. Це дуже рідкісний, старовинний обрядовий виріб, що поєднує символізм весільного вінка та традицій для поховання, виготовлений вручну з парафінових «крапельок», паперових квітів, він символізував незавершену весільну обрядовість, невинну або ж насильницьку чи мученицьку смерть. Так зазначено в музейних та архівних фольклорно- етнологічних зібраннях Луганщини. Він вироблявся лише з воскових квітів.
Часто жінок ховали у хустці, а восковий вінок чи квіти клали на руки. Але це жінкам за 40 років.
По кольору квітів можна було дізнатися, як померла жінка чи дівчина: білий- не займана, не заміжня, та, яка померла до весілля; білий робили й померлим немовлятам та дітям; світлі тони рожевого, блакитного, червоного- заміжня, померла від хвороби чи при пологах; темні тони синього, фіолетовий, темно-червоний, чорний, темно-зелений, помаранчевий- померла насильницькою смертю, закатована чи вбита мучениця; біло-червоний- згвалтована та вбита; біло-блакитній- потоплениця. Якщо весільний вінок мав 12 стрічок, поховальний 13. Середня стрічка була чорною, до неї кріпили намистини, металеві гроші, серіжки (кульчики), обручку. Вінок для незаміжньої (невинної) робився без стрічок.
Поховальні воскові вінки символізували коло, як символ нескінченності, вічного життя та безсмертя, відродження та повернення душі додому, давали померлому захист від злих сил, кожна квітка та її колір мали сакральне обрядове значення були оберегами для покійного та повідомленням тим, хто зайшов на похорон. Чим багатше, ярусніше був вінок, ти більше поваги було до покійної або ж більше спокутувала рідня, відплачувала свої гріхи перед померлою. Часто баби шепотілися «загнали дівку у гроб працею, а тепер вінка оно якого багатого вдягли», або «які ж гріхи спокутують, що так покійницю вбрали».
Традиційно воскові вінки вдягали або клали у труну під час поховання навіть у радянські 1980-ті роки, хоча тоді вже ховали незаміжніх покійниць у білих весільних сукнях та фаті.
Опис обряду «вдягання вінка на покійницю» знайдено у записах 17-18 століття. Думаю, що згодом на його місце прийшов християнський обряд «запечатування покійника», який ввела церква та зробила обов’язковим при похованні. А вінки на могили теж можливо є похідним від обряду «вдягання вінка на покійницю».
Поховальні вінки були важливим елементом українських поховальних обрядів, яких було багато, то є частиною української нематеріальної спадщини, традицій – як казала баба «ізпокон віку» чи (ізпрежде века) – на Луганщині, Донеччині, Полтавщині, Сумщині, Харківщині (Слобожанщині), Черкащини, виготовлялися майстринями з вощеного паперу, парафіну та дроту, стрічок. Це було поширене сільське ремесло, яке виконували жінки-майстрині в кожному селі.
Поховальні воскові вінки чи весільні кольорові вінки, чи закручені кожноденні вінки-обручи, чи… будь які вінки України були старші за європейську моду на вінки з воскових квітів, перлів чи золота, що стали прообразом для воскових білих вінків, які були більш поширені на Заході України, бо прийшли туди з Європи та Польщі.
Таким чином, восковий вінок — це не просто прикраса, а глибокий символ з української традиції, який має бути внесений до нематеріальної спадщини, як й воскова квітка.
От, давайте згадаємо «Вій» Гоголя. Якщо відкинути літературну гру у «відьму», то крізь неї можна побачити реальну українську трагедію й обрядові традиції, які автор не дуже досліджував, а просто взяв, як образ, бо скоріше за все чув, але не вивчав досконально.
Молодий «філософ» з бурси, який вивчав православ’я, любив випити та покурити люльку, був веселого норову, гульбіса та ледацюга, зайшов у село, побачив красуню дівчину, зґвалтував її та вбив. Щоб приховати злочин, то сказав усім, що бив її, бо вона напала на нього, бо ж відьма й він не винен. Як легко тоді було прикрити злочин, сказавши, що жінка відьма. Особливо красива жінка.
Дівчина була незайманою, то подружки, які мали б вести її під вінець, згідно обрядових традицій того часу мали омити її тіло, обрядити для похорон. Звісно вони побачили сліди зґвалтування та злочину. Звісно вони зробили свою обрядову справу- сплели їй восковий поховальний вінок й вибрали відповідні квіти для нього. Так як вона була сильно побита та зґвалтована, то квіти були білі й червоні – зґвалтована мучениця- й усе село на похороні б дізналося правду, бо дружки ж вже понесли селом болючу звістку.
Бурсак- філософ, який вивчав й богословіє, мав відслужити молебень по покійниці, не очікував такого підступного «кримінального слідства» від дружок нареченої й дуже боявся, що вінок на покійниці побачать селяни й здогадаються, що він накоїв, бо мова воскових квітів була, як вирок суду- то й помер з переляку.
Вінок- «коло» врятувало покійницю від зла та нечистої сили, бо ж її обізвали відьмою, приготували їй похорон, як нечистій душі, та затягло до суду божого її насильника, бо ізпрежде века вже так встановлено, що тоє коло мало дати їй вічне життя та показати Богові символами, що загинула дівчина не своєю смертю, то чиста.
Паночка з Вія похована у селі Прохорівка, Канівського району, Черкаської області, де саме й була написана повість «Вій», коли Микола Васильович відпочивав тут у місцевого вченого-фольклориста Максимовича.
Гоголя зачарувала стара Успенська церква у селі, та місцева легенда про чорний камінь на могилі вбитої доньки сотника, який плаче чистими сльозами, бо дівчину вбив та зґвалтував піп у церкві при сповіді. Але дівчину оббрехали, назвали відьмою, то не ставили їй хреста, а поклали камінь, який й плаче від несправедливості. Кажуть цей камінь виконує бажання дівчат, які потребують захисту від насилля чи просять помсти за насилля.
Церкву село не вберегло, хоча це історично-архітектурна пам’ятка, вона майже впала, зруйнована часом, відсутністю грошей на реставрацію, байдужістю громади, людей та…а ні, урбанізація чи русифікація тут ні при чому, просто байдужість. А кладовище є, старе, повне легенд й кам’яних хрестів, які покриті мохом. Всохла й сосна Гоголя.
Я опитала бабів по нашому та найближчим селам (Канівський район), то про традиції виготовлення воскового поховального вінка згадали таки кілька бабусь віком 78-85 років. Як й згадали, що паперові квіти (не згадали як саме виготовлені, бо не приймали участь), які чіпляли на гостей на весіллі. А ось про весільний білий восковий вінок не згадав тут ніхто. Розповідали про хустки, як ходили дружки селом, як співали завітальні пісні, щоб запросити на весілля біля двору тих, кого кликали. Фату звісно всі згадали. А от що було до фати, вже важко йшло. Але білий восковий вінок сказали- не носили тут такого. Чим більше яскравих стрічок було на нареченій, намиста, тим багатіше весілля (свайба). Вінок теж мав бути яскравим, пишним, щоб як маків цвіт.
Тому я пишу свої спогади, бо опитати східняків скоро буде нікому й нікого. Тому й закликаю- записуйте свої спогади, опитуйте стареньких, зберігайте цей скарб, бо скоро нікому буде згадати, якою була та Україна, яку винищували й совєти, й ненавидів сталін, й ламали її, й голодом морили, щоб зняти з нас, непокірних, оті віночки та намиста. Війна знищила дуже багато архівних документів, фактично скарбів, які доводять Схід України був, є й буде Україною й ніколи та не було кокошників, лаптів та балалайок.
Музеї Сходу України росія знищує не просто так, бо там зберігалась «ядерна зброя» проти російської пропаганди «Донбас – росія»: фото східнячок та східняків у національному строї, луганські, слобожанські вишиванки, національні костюми, домоткані рубашки, вінки, лунниці, рушники, ікони, дитячі колиски, побутові речі, архівні церковні записи, зібрана з 17 -18 століття фольклористика…
Щоб вбити Україну, росія почала з головного- зі знищення пам’яті, мови, культури, традицій, тобто українського коріння. Тому не смійтесь над давниною, дивними незрозумілими обрядами, піснями, молитвами чи навіть дохристиянською вірою наших пращурів, в ній прихована сила, яка не дає нас знищити. Бо наша пам’ять, то є життя, а там де є життя, там є надія на перемогу.
