У новому проєкті Цивільного кодексу нам вирішили підсунути красиве латинське слівце — boni mores, тобто «доброзвичайність». Звучить солідно. Майже як щось із римського права, де старці в тогах знали, що таке честь, межа, пристойність і порядок. Але проблема в тому, що ми живемо не в Римі. І навіть не в нормальній республіці. Ми живемо в країні, де закон часто працює через знайомого, суд — через настрій, а мораль у публічній сфері давно перетворили на декорацію для чергового розводу.
Тому питання не в тому, чи гарно звучить слово «доброзвичайність». Питання в іншому: навіщо цю аморфну субстанцію тягнуть у приватне право, і хто саме завтра вирішуватиме, що є «належною поведінкою», а що ні.
Бо як тільки в законі з’являється щось на кшталт «загальновизнаних уявлень суспільства», я одразу хочу спитати: якого саме суспільства? За який період: останні 100 чи 300? Того, яке тридцять років голосує за телевізор? Того, яке одночасно кричить про європейські цінності і носить хабар у конверті? Того, яке на словах за гідність, а на практиці живе по принципу «не я — і добре»? Чи, може, того, яке формує моральну норму у фейсбучних коментарях між рекламою бетону і курсом таро?
Що депутати хочуть нам продати
Сама ідея, якщо розібрати без емоцій, виглядає так: не все в житті можна втиснути в суху норму. Є речі, які формально законні, але по суті — мерзота. Є договори, які ніби правильно написані, але побудовані на обмані, тиску, маніпуляції або використанні слабкості іншої сторони. Є поведінка, яка не завжди прямо заборонена, але очевидно суперечить нормальному людському уявленню про межу.
І от автори нового кодексу, судячи з усього, хочуть дати суду ще один універсальний ключ: мовляв, навіть якщо немає прямої заборони, можна дивитися ширше — на добрі звичаї, моральні принципи, етичні стандарти, загальне уявлення про належну поведінку. На папері це виглядає майже пристойно. Бо право справді не повинно бути машиною, яка захищає будь-яке свинство лише тому, що воно грамотно оформлене. Ідея про те, що не все підписане автоматично є гідним захисту, сама по собі не дурна. Навпаки — в цьому є здоровий сенс.
Чому це взагалі з’явилося
Тут все доволі прозоро. Автори нового кодексу хочуть показати, що вони не просто переклеюють етикетки на старому радянському холодильнику, а будують нову систему приватного права. Більш європейську, більш гнучку, більш «ціннісну», більш придатну до складних сучасних відносин, де суха норма не завжди встигає за реальністю.
Тобто логіка така: старе право надто формальне, нове право має бути розумнішим і тоншим. Не тільки буква, а й дух. Не тільки процедура, а й межа пристойності. Не тільки «можна», а й «чи не є це відвертою гниллю».
Саме звідси і лізе ця доброзвичайність. Це спроба вмонтувати в кодекс не просто правила, а ще й моральний фільтр. Такий собі цивілізаційний запобіжник: якщо щось занадто смердить, суд має мати інструмент сказати — ні, дружок, це вже не свобода, а свинство. Звучить правильно. Проблема в тому, що в нас будь-який красивий запобіжник дуже швидко перетворюється на ручку для вибіркового відкривання дверей.
У чому тут реальний плюс
По-перше, така категорія справді може бути корисною проти формально законних, але по суті хижацьких конструкцій. Там, де один сильніший за іншого і використовує не норму права, а прогалину, юридичну хитрість або слабкість опонента.
По-друге, вона може стати захистом від договорів-пасток. Від ситуацій, коли все ніби оформлено красиво, але реальний зміст — кабала, маніпуляція або цинічне використання безвиході.
По-третє, вона нагадує дуже просту річ: право — це не бухгалтерія. Не всяка формально коректна дія є правомірною в глибшому сенсі. Іноді закон має бачити не тільки підпис, а й гнилизну за ним.
По-четверте, це спроба повернути в приватне право хоч якийсь нерв. Бо коли право взагалі не відрізняє хитрість від підлості, воно перестає бути правом і стає інструкцією для найбезсоромнішого.
Все це правда. Але є одне «але». Точніше, навіть не одне. Там цілий табун «але», який уже копитом трощить правову визначеність.
А тепер у чому це дуже небезпечна штука
Проблема в тому, що доброзвичайність — це не норма, а контейнер. У нього можна скласти що завгодно. Честь. Гідність. Пристойність. Консервативний смак судді. Особисту мораль прокурора. Колективне лицемірство суспільства. Або просто політичну кон’юнктуру, загорнуту в серветку з написом «етика».
Коли в законі пишуть щось розмите, влада це любить. Суддя це любить. Адвокат, який працює в тумані, теж це любить. Не любить це лише нормальна людина і нормальний бізнес. Бо нормальна людина хоче знати: що можна, що не можна, де межа, який критерій, на що посилатися. А не вгадувати, який моральний клімат сьогодні в конкретній голові конкретного судді.
У сильній державі така категорія може працювати як тонкий інструмент. У слабкій — як резинка, яку тягнуть куди треба.
Сьогодні суддя скаже, що доброзвичайність — це захист слабкої сторони. Завтра інший скаже, що це «традиційні уявлення про належну поведінку». Післязавтра третій вирішить, що це взагалі про суспільну лояльність і «не треба розхитувати човен». І всі троє матимуть дуже серйозний вигляд, посилатимуться на високу правову матерію і робитимуть вигляд, що говорять від імені моралі. Але мораль, коли її не обмежили чіткими критеріями, дуже швидко стає не етикою, а зброєю.
Найбільша брехня тут у тому, що нам це можуть подати як опору на живі суспільні звичаї. Ніби існує якийсь усталений моральний кодекс, який право просто акуратно визнає.
Пробачте, але у нас немає такого єдиного кодексу.
У нас є уламки.
У нас є травмоване суспільство.
У нас є покоління людей, вирощених на подвійній моралі.
У нас є колоніальна спадщина, де публічна чеснота роками була маскою для приватної підлості.
У нас є правова культура, в якій закон часто сприймається не як правило, а як перешкода, яку треба обійти.
Тому коли в такій країні в кодекс зашивають «усталені уявлення про належну поведінку», це звучить дуже пафосно, але на практиці означає інше: ми не маємо чіткої опори і тому даємо суду право шукати її на дотик.
А суд на дотик, як ми знаємо, іноді знаходить саме те, за що вже заплачено. У такій ситуації вводити в цивільне право величезну моральну категорію без залізних запобіжників — це як роздати бензин піроманам і сказати: «Сподіваємось, усі поводитимуться відповідально».
Не поводитимуться.
У нас будь-яка широка дискреція рано чи пізно починає працювати вибірково. Для когось доброзвичайність буде аргументом проти відвертої мерзоти. А для когось — чудовим способом натягнути бажане рішення на красиву етичну оболонку.
І саме тому ця новація не така вже невинна, як може видатися. Це не просто філософський декор. Це потенційний канал впливу на договори, бізнес, репутаційні спори, особисті відносини — тобто на все те, де приватна автономія має бути максимально захищена від чужого смаку і чужої сваволі.
Сама ідея не дурна.
Є межі, які не можна пояснити лише орфографією та синтаксисом статей. Є дії, які можуть бути формально чистими, але по суті — брудними. І право має вміти це бачити. Але для цього мало написати в кодексі красиве латинське слово. Для цього треба мати: сильний суд, сталу правову культуру, зрозумілу доктрину, прогнозовану практику, реальні обмежувачі суддівської фантазії і головне — суспільство, де поняття честі, гідності, межі та відповідальності не є музейними експонатами.
І от цього в нас якраз бракує найбільше.
Тому в нинішніх українських умовах доброзвичайність — це не тільки шанс на моральний фільтр. Це ще й шанс отримати юридично аморфний туман. А туман у праві — це завжди свято для тих, хто хоче вирішувати не за правилом, а за поняттями.
Що з цим робити
Має бути чітко пояснено:
- що саме є джерелом цього стандарту;
- де межа між доброзвичайністю і особистими поглядами судді;
- як запобігти тому, щоб «мораль» не стала приводом для вибіркових рішень;
- як захистити приватну автономію від вторгнення людей, які раптом вирішили виступати від імені суспільної совісті, інакше ми отримаємо стару українську схему: вивіска красива, начинка гнила.
Висновок
Доброзвичайність сама по собі не є злом. Злом вона стає тоді, коли її вставляють у слабку правову систему як універсальний ключ від усіх дверей. У здоровому суспільстві це могло б бути тонким моральним інструментом.
У нашому — це ризикує стати ще одним способом узаконити довільність.
Бо коли влада починає говорити з тобою мовою «належної поведінки», завжди варто перевірити, чи не збираються тебе просто чемно поставити в стійло...
