Коли держава просить суспільство не ставити зайвих запитань про оборонні закупівлі, зазвичай це подають як патріотичну стриманість. Але стриманість закінчується там, де починаються сотні мільярдів. Сам керівник АОЗ Арсен Жумаділов писав, що у 2025 році фінансування закупівель озброєння і військової техніки через агенцію перевищило 530 млрд грн. А голова наглядової ради АОЗ Станіслав Гайдер у лютому 2026 року публічно говорив уже про напрям, “в якому на сьогодні 600 млрд грн”. Це вже не просто великий бюджет. Це масштаб, на якому або будують систему забезпечення армії, або систему комфортної безвідповідальності.
Саме тому новина про аудит АОЗ за участі Міжнародної ради аудиторів НАТО мала б заспокоювати. Але не заспокоює. Бо з публічного опису випливає, що йдеться саме про функціональний аудит, який охопить планування закупівель, укладання контрактів, управління їх виконанням і внутрішній контроль. Це важливо, але це не те саме, що повноцінний незалежний фінансовий або forensic-аудит, який відповідає на прості й неприємні запитання: де зависли гроші, хто зірвав поставки, хто заробив на посередництві, хто прикривав продовження контрактів і чому за провали не стягують штрафи в реальних обсягах. Логотип НАТО не перетворює аудит процесів на аудит грошей.
Це особливо кумедно на тлі того, як Міноборони само продавало АОЗ суспільству. Ще в липні 2025 року МОУ звітувало про “розбудову антикорупційної та комплаєнс-інфраструктури” відповідно до рекомендацій НАТО: “єдине вікно” для ринку, розмежування функцій внутрішнього контролю, внутрішньої безпеки та антикорупційного менеджменту, а також 1 247 верифікованих постачальників. На папері це виглядало як стерильна операційна. У реальності дедалі більше схоже на дуже дорогу ширму.
Найяскравіший символ цієї ширми — історія з головним внутрішнім аудитом АОЗ. За даними ЦПК, у жовтні 2025 року керівником внутрішнього аудиту агенції став Олександр Самойленко. Далі починається те, що в нормальній системі вже само по собі мало б стати скандалом: ЦПК заявив, що не виявив у публічних джерелах міжнародної сертифікації, необхідної для такої позиції, а наглядова рада, за даними ЦПК, не надала ані офіційної біографії Самойленка, ані копій його сертифікатів. Тобто людину, яка має бачити фінансові ризики всередині найбільшої закупівельної агенції країни, суспільству фактично не показали. Не розкрили бекграунд. Не підтвердили кваліфікацію. Не пояснили вибір. Ось так і народжується образ “сліпого аудитора”: не тому, що він обов’язково нічого не бачить, а тому, що суспільству не дають побачити, чому саме він має бачити більше за інших.
Щоб зрозуміти, чому це небезпечно, треба нагадати, як АОЗ опинилася в нинішньому стані. Агенцію створили 17 червня 2022 року наказом Міноборони №159 як окрему структуру для централізації закупівель. Але вже в січні 2025 року інституція влетіла в публічну війну за контроль: Міноборони 31 січня 2025 року звільнило Марину Безрукову і поставило т.в.о. директора Арсена Жумаділова. У лютому 2026 року уряд повернув до наглядової ради Тараса Чмута. А сам Гайдер публічно визнав, що наглядова рада у 2025 році не лише здійснювала стратегічний нагляд, а й ухвалювала операційні рішення. У перекладі з управлінської на людську: межі між контролем, менеджментом і політичним впливом там давно розмиті.
На цьому тлі особливо цікаво звучать офіційні звіти самої АОЗ. На початку 2025 року агенція хвалилася, що у 2024 році повністю використала бюджет у 306,1 млрд грн, сплатила постачальникам 99,2% цієї суми, поставила ЗСУ озброєння на понад 180 млрд грн, а ще близько 46 млрд грн мали дійти у першому кварталі 2025-го. Окремо наголошувалося, що частка спецімпортерів упала з 82% до 12%. Це виглядало як історія про приборкану корупцію і дорослішання агенції.
Проблема в тому, що паралельна картина виглядає набагато менш святково. У березні 2025 року “Українська правда” писала, що за 2024 рік АОЗ сумарно уклала контрактів більш як на 700 млрд грн, але реальних грошей під них було сплачено лише трохи більше третини; окремо за контрактами 2024 року постачальникам заплатили приблизно 250 млрд грн, а продукції отримали менш як на 150 млрд грн. Саме в цій щілині між красивим контрактуванням, реальним фінансуванням і ще реальнішими поставками й живе головна проблема АОЗ. Бо фронту потрібні не зобов’язання, а зброя.
Ще гірше виглядає історія зі штрафами та простроченою дебіторкою. За даними, наведеними УП з посиланням на відповідь Міноборони на депутатський запит, станом на 1 січня 2025 року нараховані штрафи та проценти за порушення строків постачання становили 18,5 млрд грн, але реально сплачено було лише 742 млн грн. А станом на 1 лютого 2025 року прострочена дебіторська заборгованість за зброю, яку вже оплатили, але не отримали, сягнула 51 млрд грн. Далі більше: ЦПК у лютому 2026 року заявив про зростання простроченої дебіторської заборгованості АОЗ з 14,7 млрд грн до 46 млрд грн. Це вже не просто технічна недбалість. Це фінансова хроніка війни, в якій платять швидше, ніж отримують.
Ще один цікавий трек - “Спецтехноекспорт”
Після повномасштабного вторгнення “Спецтехноекспорт” перепрофілювали з експорту на імпорт; у серпні 2022 року підприємство передали до сфери ГУР, а в січні 2023 року т.в.о. директора став Олексій Петров. У жовтні 2024-го СТЕ повернули під управління Міноборони. За підрахунками ЦПК, які цитувала УП, СТЕ на той момент заборгував лише перед Міноборони та АОЗ понад 25 млрд грн: 12,2 млрд грн перед Міноборони і 13 млрд грн перед АОЗ. Це не абстрактна “погана репутація”, щонайменше публічно озвучений мільярдний шлейф непоставленої зброї.
Станом на березень 2026 року Петров уже не очолює “Спецтехноекспорт”. Його власна декларація, подана 23 квітня 2025 року, є декларацією “перед звільненням” за період до 25 березня 2025 року, і там він ще вказує місце роботи — “Спецтехноекспорт” — та посаду першого заступника директора. Натомість у відкритих реєстрах станом на 26 березня 2026 року керівником підприємства значиться Олександр Федоришин як т.в.о. директора і голова комісії з припинення, а сама компанія перебуває в стані припинення з 2 березня 2026 року. Тобто крісло Петров втратив, але питання до його періоду в СТЕ нікуди не зникли.
Тож до уваги суспільства важлива деталь: публічно відомі офіційні кейси НАБУ щодо “Спецтехноекспорту”, на які посилався Babel, стосувалися колишнього менеджменту та схем 2014–2015 років, суспільство має справу не з готовим вироком, а з дуже токсичним масивом управлінських, майнових і репутаційних фактів, за якими окреме персональне правове завершення поки публічно не проглядається.
У березні 2025 року “Українська правда” опублікувала матеріал, у якому прямо зазначила: хоча в медійному просторі Chalet Fomich асоціювали з Едуардом Кодзаєвим, земля, будинки та ресторани на території належать Петрову з сім’єю. Видання розписало цей майновий контур по родичах: частина ділянок — на самого Петрова, інші — на Віру Дорогань, Катерину Бережну, матір, дружину, батька, тестя, тещу, брата дружини та інших близьких осіб. А декларація Петрова підтверджує, що в нього справді є низка земельних ділянок у Поляниці, а дружина має корпоративні права в “Мандарин Плюс” і “Трейн Інвестмент”. Тобто майновий контур навколо Петрова — це не чутка, а публічно видимий факт.
Формальним фасадом цього буковельського контуру лишається Едуард Кодзаєв. У відкритих реєстрах він значиться засновником і керівником у “ФОМИЧ ХОТЕЛС ГРУП”, а також фігурує у низці інших компаній — від “Авалону” до “Гранд Готель Роксолана” і “Апарт-готель Фомич”. “Наші гроші” ще у 2016 році писали, що Кодзаєв був помічником нардепа-регіонала Ельбруса Тадєєва. Інакше кажучи, у цієї буковельської історії є не лише гірський краєвид, а й дуже звичний український бекграунд — політичний, будівельний і не надто пахучий.
Найнеприємніше ж те, що ця історія з бізнесом Петрова не виглядає замороженою або обпеченою скандалами. На сайті Fomich у березні 2026 року продається вже ціла мережа: у Буковелі там перелічені 11 об’єктів — від Twins Hotel & Spa, F&B Spa Resort та Fomich Residence до Chalet Fomich і Fomich Glamping, плюс окремо Grand Hotel Roxolana в Івано-Франківську. А проект FOMICH TOWN на LUN у березні 2026 року має нові фото будівництва й статус із планом введення в І кварталі 2026 року. Тобто бізнес-контур, який журналісти прив’язують до родини Петрова через землю та об’єкти, не виглядає згорнутим. Він виглядає живим, упакованим, брендовим і таким, що далі росте.
Ось тому історія АОЗ — це вже давно не тільки про одну агенцію і не тільки про одну людину. Це історія про державу, яка любить говорити мовою комплаєнсу, але надто часто живе мовою туману. Нам показують аудит із логотипом НАТО, але не дають відповіді, де саме зависли десятки мільярдів. Нам показують антикорупційну інфраструктуру, але приховують або не пояснюють біографію та кваліфікацію ключового внутрішнього аудитора. Нам розповідають про нові стандарти управління, але наглядова рада сама визнає, що залазила в операційні рішення. А коли доходить до Петрова, суспільство бачить ще огиднішу картину: після держпідприємства з мільярдними боргами — не публічну люстрацію, а мегажирний лакшері буковельський бізнес із девелопментом, готелями і родинною нерухомістю.
Тому вимога до влади тут дуже проста: нам не треба ще один функціональний аудит для заспокоєння ринку чи ще одна презентація про прозорість. Потрібні речі значно приземленіші й значно небезпечніші для вгодованого безсовісного тилу: повний незалежний фінансовий аудит АОЗ і старих збройних контрактів, публічне розкриття біографії та сертифікації керівника внутрішнього аудиту, регулярне оприлюднення простроченої дебіторки, нарахованих і реально стягнутих штрафів, а також окреме вивчення того, як мільярдні провали в оборонному контурі співіснують із дуже живими курортними активами в Карпатах. Бо поки цього немає, вся історія АОЗ звучить так, ніби країні продають контроль над війною в розстрочку — з красивим логотипом зверху і дуже темною бухгалтерією всередині.
