Сьогодні війна починається не лише з пострілу. Часто вона починається з мови, якою нам пропонують описати реальність. Агресію називають “миром”, втому — “мудрістю”, капітуляцію — “прагматизмом”, а підрив довіри до власної держави — “критичним мисленням”. НАТО прямо визначає гібридні загрози як поєднання військових і невійськових, відкритих і прихованих інструментів — від пропаганди й дезінформації до саботажу, кібератак і економічного тиску. Європейська служба зовнішніх дій іде ще далі й описує FIMI — foreign information manipulation and interference — як скоординовану маніпулятивну поведінку, що б’є по цінностях, процедурах і політичних процесах. А в логіці НАТО ACT когнітивна війна взагалі стосується вже не просто інформації, а самої раціональності, емоцій і здатності суспільства ухвалювати рішення.
Саме тому слово “стійкість” більше не означає щось м’яке, психологічне чи декоративне. Це не мотиваційний плакат із серії “тримаймося”. Це здатність держави й суспільства не дати зовнішньому тиску перетворитися на внутрішній розпад. У міжнародній безпековій мові resilience — це про готовність, координацію, виявлення вразливостей, роботу з критичною інфраструктурою, стратегічними комунікаціями, цивільною підготовкою і довірою всередині суспільства. Hybrid CoE прямо говорить про whole-of-government і whole-of-society підхід: якщо атака йде по всій тканині суспільства, відповідь теж не може бути вузьковідомчою.
Україна давно живе в цій реальності. Але чесно буде сказати: поле протидії дезінформації, інформаційним операціям і гібридним впливам у нас не порожнє. Є Центр протидії дезінформації при РНБО, який створений саме для протидії поточним і прогнозованим загрозам в інформаційній сфері. Є Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки / SPRAVDI, який прямо говорить про комунікаційну протидію зовнішнім загрозам і розбудову стійкості до дезінформації. Є державний проєкт “Фільтр”, що працює на медіаграмотність і критичне мислення. Є “Детектор медіа”, StopFake, Internews Ukraine, CEDEM, VoxCheck — кожен зі своєю компетенцією: моніторинг, фактчек, медіаосвіта, дослідження, комунікації, інформаційна стійкість. Тобто проблема настільки велика, що навколо неї вже виросла ціла екосистема.
Але тут і видно українську слабкість: у нас є багато корисних ініціатив, та замало місць, де це поле зшивається в цілісну логіку. Фактчекери ловлять брехню. Комунікаційники відбивають хвилю. Освітяни підвищують медіаграмотність. Дослідники описують тренди. Держава реагує на найбільш небезпечні кейси. Але між цими ланками часто бракує інституції, яка могла б поєднати аналітику, стратегічне мислення, освітню підготовку, сценарне моделювання і вироблення прикладних рамок для рішень. Інакше кажучи, нам потрібні не тільки “мисливці на фейки”, а й центри, які працюють там, де фактчек уже запізнюється: на рівні вразливостей, наративів, поведінкових моделей і довгої архітектури стійкості.
Саме в цій точці і стає показовим Інститут національної стійкості та безпеки. Це молода структура: за реєстровими даними, її зареєстровано 6 лютого 2025 року. На офіційному сайті інститут позиціонує себе як платформу, що має посилювати інституційну стійкість України та міжнародних партнерів через аналітику, освітні програми, міжнародну співпрацю, custom-аналітику, діалогові формати та міждисциплінарні проєкти. У команді публічно представлені не лише комунікаційники чи “люди зі смислів”, а й фахівці з розвитку й аналітики, стратегічних комунікацій, інформаційної безпеки та ШІ, економічної й організаційної стійкості. Це важлива деталь: інститут від початку намагається мислити безпеку не вузько, а як систему, де поєднані гуманітарний, управлінський і технологічний рівні.
Ще важливіше, що ІНСБ не лишився суто на рівні самопису на сайті. У серпні 2025 року він разом із ГУР МО України організував міжнародний форум “Інформаційна війна: від спротиву до стійкості” за підтримки Представництва НАТО в Україні. У повідомленнях про форум ішлося не лише про російську дезінформацію, а про когнітивну безпеку, стратегічні комунікації, координацію держави, громадянського суспільства й міжнародних партнерів. Сам по собі один форум нікого не робить стратегічною інституцією, але це вже не просто презентаційна поза. Це спроба зайти в простір, де безпекова думка стикується з реальною державною й міжнародною розмовою.
Чому саме цей кейс вартий уваги? Тому що він висвітлює ще один важливий зсув. Rena Marutian, директорка ІНСБ, офіційно є професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ імені Тараса Шевченка. У публічних виступах вона послідовно говорить про “смислові війни” й когнітивний вимір сучасного конфлікту, де війна ведеться не лише у фізичному чи медійному, а й у просторі ідеології, культури, релігії та самоідентифікації. У 2024 році SPRAVDI проводив її тренінг із прикладного міфодизайну, національного наративу й управління поведінкою через емоції. Можна сперечатися з окремими термінами, можна навіть не знати слова “міфодизайн”, але сам факт важливий: теми ідентичності, наративу, смислу й емоційного каркаса суспільства в Україні остаточно перестають бути гуманітарним факультативом. Вони входять у безпековий контур.
І це, по суті, головний аргумент на користь інституцій такого типу. Росія воює з Україною не лише ракетами. Вона воює мовою, історією, церквою, образами “нормальності”, темою миру, темою втоми, темою “раціональної капітуляції”, темою “неоднозначності”. Вона працює не просто з неправдою, а з рамкою, в якій сама правда стає відносною, а суспільство — виснаженим і цинічним. Проти цього мало мати добру армію і швидкий Telegram-спростовувач. Потрібні інституції, які вміють переводити досвід війни в поняття, методики, тренінги, політики, моделі реагування й довгу роботу з суспільною стійкістю. ІНСБ цікавий саме як спроба інституціоналізувати цю нішу.
Інституції, які працюють зі смислами, когнітивною безпекою, стратегічними комунікаціями й так званими гуманітарними технологіями, завжди ходять по лезу. Бо є дуже тонка межа між захистом суспільства від маніпуляції та спокусою зайнятися більш витонченою маніпуляцією вже від свого імені. Саме тому ключовий тест для таких структур — не красивість словника, а метод і етика. НАТО, до речі, прямо наголошує, що дезінформації й пропаганді слід протидіяти не дзеркальною пропагандою, а фактами. Якщо інституція говорить про стійкість, вона має посилювати суб’єктність суспільства, а не програмувати його під чергову “правильну” схему. У випадку ІНСБ це особливо актуально, бо сам інститут декларує цінності прозорості, відповідальності, міждисциплінарності та співпраці. Власне, саме за цими критеріями його й варто буде судити.
Україна повільно, але неминуче доростає до розуміння, що війна нового типу потребує не лише армії, розвідки й контррозвідки, а й інтелектуальних інституцій, здатних працювати з когнітивним полем, інформаційною цілісністю, наративною безпекою, інституційною адаптивністю й довгою стійкістю суспільства. Якщо така структура навчиться виробляти не івенти, а рамки; не гасла, а інструменти; не атмосферу, а довіру — вона може стати стратегічно важливою.
У підсумку питання стоїть навіть не про один конкретний інститут. Питання стоїть про те, чи зможе Україна створити власну архітектуру стійкості — таку, де поєднані держава, аналітика, освіта, комунікації, технології й гуманітарне розуміння війни. ІНСБ цікавий саме тому, що пробує зайти в цю точку зборки. Cам запит на подібні інституції вже не просто назрів — він перезрів. Бо у війні нового типу перемагає не лише той, хто краще стріляє. Перемагає той, хто не дозволяє ворогу захопити свій спосіб мислення, свою мову реальності й свій горизонт майбутнього.
