Минулого понеділка я з'їздив на день до Берліна, щоб насварити німецьких журналістів та інших людей за їхнє зверхнє ставлення до країн Балтії. Але ті, хто прийшов, зі мною погодилися. Найбільше мені треба було достукатися до тих, хто не прийшов.
Від союзника до задираки: МАГІнтери
Героїчний наратив надає моральної легітимності, підпертої опором зовнішнім загрозам. Потім у гру вступає корисливість, а за нею – незграбність, обурення і крах. Такою є історія радянської імперії – від тріумфу над нацистською Німеччиною 1945 року до приниження 1991-го. Історія НАТО довша на три десятиліття. Але вона починає тривожно нагадувати ту саму, оскільки спогади про її зоряний час тьмяніють, а роздратування через залякування з боку Сполучених Штатів і їхнє хаотичне лідерство зростає.
Паралелі не є точними. До Варшавського договору ніхто не вступав добровільно. До НАТО нікого не змушували вступати. Поведінка Америки в Західній Європі під час холодної війни була жорсткою і безпринципною (а в Африці, Латинській Америці та Азії – ще гіршою за це), але вона ніколи не наближалася до того, як Кремль поводився з поневоленими народами. За всіх своїх вад США і союз, який вони очолювали, стояли за свободу; радянська імперія загрузла в брехні та масових убивствах.
Проте за адміністрації Трампа союзники США по НАТО починають віддалятися інтелектуально і геополітично, у спосіб, що нагадує розпад Варшавського договору. Одна з причин – лідерство. Гегемон може бути жорстоким, але не некомпетентним. Навіть у старечому віці Леонід Брежнєв не був настільки публічно лихослівним, як Дональд Трамп. Катастрофічне радянське вторгнення в Афганістан 1979 року виглядає стратегічним шедевром порівняно з війною США проти Ірану. Вражаючі досягнення американських військових там різко контрастують із кволою стратегічною безладністю їхньої місії. Коли афганські племена принизили збройні сили Радянського Союзу, кінець імперії раптом став виглядати ймовірнішим. Бунт уже не здавався марним, а вірність – вдалою ставкою. Навіщо ризикувати заради того, хто програє?
Корупція перетворює переконаних на циніків: це було правдою і для гротескної продажності брежнєвської епохи, і для безсоромної наживи клану Трампа тепер. Моральні компаси шалено крутяться. На початку 1989 року було зовсім незрозуміло, який саме різновид комунізму (горбачовська гласність? чехословацький застій? польський прагматизм, що гальмував?) захищає Варшавський договір. Так само незрозуміло, що саме нині відстоює НАТО. Обережний лібералізм більшості європейських країн чи бундючний націоналізм "Зробімо Америку знову великою" з його підспівувачами в Угорщині Віктора Орбана, Словаччині Роберта Фіцо та на політичних маргінесах в інших країнах?
Геополітика теж заплутана. Чи існує альянс, щоб підтримувати Україну, чи щоб стояти осторонь? Це оборонний союз проти росії (у такому разі США тепер відсутні) чи, як, схоже, вважає адміністрація, глобальне експедиційне крило американської зовнішньої політики (у такому разі бракує союзників)? Спогади про дні слави (пам'ятаєте "Європу цілісну, вільну і мирну"?) такі ж вицвілі, як фото з відпустки після невдалого шлюбу.
Коли колишня слава відходить у минуле, довіра всихає. Запізніла спроба адміністрації США відновити зусилля з протидії пропаганді, які вона безтурботно скасувала, щойно прийшовши до влади, викликала підозру, а не похвалу. Дипломатам наказали працювати разом із підрозділом психологічних операцій Пентагону і протидіяти не інформаційним операціям ворожих держав, а внутрішнім політичним силам у союзних країнах, які поширюють антиамериканізм або шкодять економічним інтересам США (читай: Big Tech і його легковажному ставленню до наших законів про приватність, авторське право та захист дітей). Радянський Союз нав'язував ідеологічну дисципліну через Комінтерн. Тепер на обрії – МАГІнтерн. Віцепрезидент Джей Ді Венс та інші намагаються допомогти Орбану перемогти цього тижня на виборах в Угорщині. Американські посадовці в Європі тепер викликають таку саму недовірливу настороженість, як Олден Пайл, наївний, але підступний офіцер ЦРУ з роману Грема Гріна "Тихий американець" про В'єтнам початку 1950-х. Та історія теж погано закінчилася.
Майбутнє Європи після того, як Трамп виведе США з НАТО
Коли на обрії розлучення, перед європейцями й американцями постають складні запитання.
Менш ніж за три місяці делегації країн НАТО пакуватимуть речі на саміт альянсу в Анкарі. Порядок денний порожній, а присутність найважливішого гостя – президента США Дональда Трампа – неясна. Європейські союзники матимуть удосталь часу, щоб обдумати свій тривожно короткий перелік варіантів у сфері безпеки.
Невдоволення Трампа НАТО, яке тліло десятиліттями, вилилося назовні, коли держави-члени альянсу дистанціювалися від його провальної війни в Перській затоці. Формальні союзники Вашингтона – це "боягузи", на яких чекає "дуже погане майбутнє" через їхню "дуже дурну помилку", заявив він, серед інших образ, останніми днями. Хоча для формального виходу з альянсу йому потрібне схвалення Конгресу, він каже, що цей крок "не підлягає перегляду", додаючи: "Мене ніколи не переконувало НАТО. Я завжди знав, що це паперовий тигр, і путін теж це знає, між іншим".
Демонстративна зневага, звісно, не є чимось новим для трансатлантичного альянсу. Десятиліттями американці нарікали, що європейці витрачають замало і приходять запізно або діють неефективно. Зі свого боку європейці давно здригалися від американської важкої руки або неуважності. Але тон змінився. Президент Фінляндії Александр Стубб, головний на континенті "шептун Трампа", заявив, що зовнішня політика США змінилася фундаментально. Його послання союзникам: "Рятуйте те, що можете". Це різка зміна тону. Торік Стубб применшував небезпеку трансатлантичного розриву, кажучи, що альянс можна зберегти завдяки спокійному і виваженому діалогу з Вашингтоном.
Питання, яке тепер постає перед європейцями – "що далі?" Попри нескінченні розмови про стратегічну автономію, тобто втечу від гегемонії США, вони так і не спромоглися забезпечити для цього ані грошей, ані політичної волі, ані внутрішньої єдності. Якщо Трамп і справді дав необхідний поштовх, то який вигляд мала б європейська система безпеки без провідної ролі США? Чи могла б вона працювати? Як швидко вона була б готова? І як відреагували б на це Сполучені Штати?
Для європейських членів НАТО (600 мільйонів населення і ВВП у 30 трильйонів доларів за паритетом купівельної спроможності) мати справу з росією (населення близько 146 мільйонів і ВВП 7 трильйонів доларів), принаймні на папері і за наявності часу, цілком реально. Зрештою, значно менша і бідніша Україна майже зупинила російську військову машину. Поки що, однак, Європа забезпечує лише дві третини придатних до розгортання спроможностей, потрібних для її власної оборони. Вирішальну решту надають США, зокрема дорогі й важкі для відтворення високотехнологічні системи, такі як супутникова розвідка та зв'язок на полі бою. Європейським союзникам по НАТО також бракує маси: попередні плани дій на випадок кризи передбачали, що в разі кризи приєднаються загалом 300 000 американських військових, а також американська зброя і запаси. Сьогодні єдина велика армія в Європі – українська.
Найбільша прогалина – військове лідерство. В обмін на свої ядерні гарантії для Європи Вашингтон вирішує, чи буде взагалі вестися будь-яка війна і яким чином. Він керує головними штабами, що займаються Європою, зокрема Об'єднаним командуванням сил у Норфолку, штат Вірджинія, яке відповідає за Північно-Балтійський регіон – найімовірнішу ціль російського нападу.
Проте нинішня війна в Перській затоці похитнула європейські уявлення. Передусім вона показала межі американської могутності. Багато видів озброєнь, які Сполучені Штати використали б для посилення Європи, зокрема системи далекобійних високоточних ударів і протиповітряної оборони, уже використано у війні з Іраном або зарезервовано для неї. США та їхні союзники в Затоці випустили понад 800 ракет Patriot у перші кілька днів війни – істотно більше, ніж 600, поставлених Україні від початку повномасштабного вторгнення росії 2022 року. Потреби Тихоокеанського театру ще більше загострюють дефіцит. Ще до війни з Іраном джерела в адміністрації Трампа просували ідею швидкого скорочення американської присутності в Європі. Це може статися вже 2027 року, згідно з доповіддю, що потрапила до Reuters у грудні.
Практичні питання затьмарюють психологічні. Велетенська військово-бюрократична споруда НАТО з усіма її комітетами, планами і навчаннями нагадує перевернуту піраміду. Її переконливість тримається на одному рішенні однієї людини: верховного головнокомандувача США. У разі російського нападу на Європу Трамп вирішить воювати з президентом росії володимиром путіним чи спробує домовитися з ним?
Ще гірше те, що Сполучені Штати можуть бути не просто ненадійним союзником, а противником. Європейських лідерів стривожили виступ віцепрезидента США Джей Ді Венса на торішній Мюнхенській безпековій конференції, погрози Білого дому анексувати Гренландію, а також відверта підтримка, яку Трамп та інші представники адміністрації надали угорському прем'єрові Віктору Орбану, промосковському та антиєвропейському сильному лідерові, напередодні вирішальних парламентських виборів 12 квітня.
Європейських посадовців зараз також непокоїть одностороннє рішення адміністрації Трампа шукати зближення з Білоруссю, коли в обмін на послаблення банківських, авіаційних та інших санкцій було здійснено великий обмін політичними в'язнями. Під час візиту до Білорусі минулого тижня спеціальний посланець США Джон Коул щедро вихваляв білоруського автократа Олександра Лукашенка і "велику цінність" його думки щодо глобальних питань. Коул також заявив, що досягає "великого прогресу" в "примиренні" Білорусі та її сусідки Литви. Він додав, що якщо цього року буде звільнено понад 900 політичних в'язнів, які ще залишаються за ґратами, США скасують 80 % своїх санкцій.
Якщо відкласти гуманітарні міркування, це звучить зловісно. Білорусь – російський сателіт, і саме вона в останні роки була вістрям гібридних атак проти Литви, Латвії та Польщі. Вона використала міграційні потоки як зброю, цілеспрямовано доставляючи мігрантів до кордонів цих країн. Останнім часом Білорусь запускала флотилії повітряних куль у литовський повітряний простір, порушуючи авіасполучення і розхитуючи нерви. Вона також затримала сотні литовських вантажівок.
Союзники очікують від Сполучених Штатів підтримки зусиль НАТО та Європейського Союзу зі стримування режиму в Мінську від таких витівок, а не загравання з ним із причин, які ніхто не пояснює. Дехто вважає, що цей американський маневр – пробна куля для майбутнього зближення з москвою. Інші підозрюють приземленіші мотиви, наприклад, угоду, пов'язану з калійною промисловістю Білорусі, яка раптом стала привабливою, бо війна в Перській затоці підняла ціни на добрива. Американський маневр уже підточує внутрішню і зовнішню згуртованість Європи. Бізнес-лобі в Литві та Латвії залюбки відновило б прибуткові транзитні маршрути з Білоруссю. Не лише путін використовує в Європі принцип "поділяй і володарюй", Трампу ця тактика теж подобається.
Вже тепер розбіжності в Європі – між сходом і заходом, північчю і півднем, великими і малими, багатими і бідними – гальмують створення всеосяжної альтернативи НАТО. Насамперед через колосальну вартість заповнення прогалини, сформованої за американським лекалом: щонайменше 1 трильйон доларів упродовж наступних 10 років, за оцінкою Міжнародного інституту стратегічних досліджень. Фонд ЄС SAFE на 150 мільярдів євро (170 мільярдів доларів) загруз у чварах і затримках. Він не збирає достатньо коштів і не реформує належною мірою вузький і політизований оборонно-закупівельний механізм блоку. Тепер у програми з'являється конкуренція. Велика Британія, Фінляндія та Нідерланди планують новий багатосторонній оборонний фонд для залучення позик і фінансування спільних закупівель. За десятиліття це могло б дати результат.
Але чому росія мала б чекати? Генерал Ролі Вокер, командувач британської армії, у лютому написав, що Британія та її союзники рухаються "курсом на зіткнення" з росією, яка швидко переозброюється. На його думку, масштабні бойові дії можливі вже наступного року.
Коли оборона без американського запобіжника розвалюється, життєво важливим стає стримування. Президент Франції Емманюель Макрон у лютому оголосив, що Франція розширює свій ядерний арсенал і залучатиме інші країни до ядерного планування та розгортання. Швеція, яка колись була принциповою противницею зброї масового знищення, говорить про співпрацю з Великою Британією та Францією у ядерній сфері. Велика Британія, Франція і Німеччина, відомі разом як E3, ведуть на високому рівні таємні переговори про посилення оборонної співпраці. Польща, схоже, обмірковує власну ядерну програму озброєнь. У попередні роки це порушувало б табу, але тепер американські посадовці в приватних розмовах доброзичливо говорять про те, що вони називають "дружнім поширенням".
Поворот Європи до самодостатності означає не лише величезні витрати і тривалі затримки. Він також несе більші ризики та скромніші амбіції, ніж традиційне НАТО під проводом США. По суті, Європа знижуватиме планку: від щедро субсидованого і високоякісного американського стримування до більш фрагментарної і ризикованої домашньої версії.
Найімовірніший шлях уперед полягає в тому, що невелике коло охочих країн, можливо, з десяток із 32 членів НАТО – зроблять усе, що зможуть, за наявний час. Ядром такого формату могли б стати Об'єднані експедиційні сили – група під проводом Великої Британії, до якої входять п'ять північних країн, три держави Балтії та Нідерланди. Додайте до цієї групи Польщу плюс певну допомогу з боку Німеччини і Франції, і ви матимете військовий союз, який міг би мати шанс захистити себе від росії. (Від інших пріоритетів, таких як позування в Індо-Тихоокеанському регіоні, на Близькому Сході чи в Африці, довелося б відмовитися.) План оборони передбачав би швидке посилення прифронтових держав у поєднанні з неядерним стримуванням: далекобійними високоточними ударами ракетами повітряного базування.
Найнагальніший пріоритет – конфлікт, який уже вирує нижче за поріг повномасштабної війни. Протидія російському саботажу, кібератакам, підривній діяльності та іншим витівкам уже добре відпрацьована в таких країнах, як Фінляндія та Литва. Цей досвід украй потрібний далі на захід, де громадяни не звикли до незручностей, витрат і ризиків, які прифронтові держави приймають без нарікань. Якщо захист від таких атак дається важко, то ще більший розрив у сфері стримування: якою має бути відповідь, якщо росія зриває авіасполучення глушінням сигналів GPS, пошкоджує критичну інфраструктуру або вбиває своїх критиків, які живуть за кордоном?
Усе це – елементи переконливого плану Б для Європи після НАТО. Головна складність полягає в тому, щоб будувати цю траєкторію, не відмовляючись від тих частин плану А НАТО, у якому Сполучені Штати все ще відіграють певну роль, які, можливо, ще працюють. Трансатлантичний союз дедалі більше нагадує стосунки з примусовим контролем: європейці ледве уявляють життя поза шлюбом, навіть коли розуміють, що залишатися в ньому нестерпно. Як Білий дім Трампа (або будь-яка майбутня адміністрація США) відреагує на ознаки того, що європейці планують відмовитися від американської опіки, яка панувала на континенті з 1944 року, але поки що хочуть зберегти спільне господарство? На тлі цього трансатлантична суперечка через війну Трампа в Перській затоці здаватиметься цілком керованою порівняно з великим трансатлантичним розлученням.
