"В Основ'янському районному суді Харкова почали слухати справу - безпрецедентну для харківських слідчих" - Тетяна Доцяк

- В моїй камері пролежав чоловік два місяці - не міг встати, тому що були зламані практично всі ребра, зламані пальці на руках, був вирваний шматок губи плоскогубцями, було розсічення на лобі сантиметрів 9-10.

Андрію було 22, коли його кинули до катівні у Куп'янську - окупанти облаштували її у місцевому відділку поліції.

- Бувало, люди протягом 2-3 днів помирали. Людину допитували близько години, після чого виводили на вулицю, пристібали наручниками до решітки й людина добу-дві доживала останні години.

В камери, розраховані на 2-3 людини, набивали до 30 душ, як чоловіків, так і жінок. Годували недоїдками, давали мінімум іржавої води з-під крана, медичну допомогу не надавали. Один з чоловіків розповів, що під час полону схуд на 20 кг.

Андрій - колишній військовий, на момент повномасштабного вторгнення пів року як закінчився контракт. Коли російська техніка зайшла у місто, організовував протести. Ви могли бачити кадри, які тоді не аби як надихали! Куп'янськ чинив спротив, влаштовував мітинги, люди зупиняли техніку окупантів.

Та все швидко закінчилося. Активістів переловили, спротив придушили. Тікати було нікуди, люди опинилися у пастці. ДСНСівців, лікарів, вчителів, поліцейських внесли у спец списки й не випускали, примушували до співпраці.

Андрій пробув в полоні 98 днів.

- Здається, я пробув там довше за всіх. Втік, коли звільняли Куп'янськ.

В Основ'янському районному суді Харкова почали слухати величезну справу - безпрецедентну для харківських слідчих. В ній 87 потерпілих - це ті, хто пройшов через куп'янську катівню й кого правоохоронцям вдалося опитати. Чимало людей і досі перебувають в полоні, є загиблі, зниклі безвісти. Їх винесли в окремі провадження, розповідає обвинувач Харківської обласної прокуратури Микита Дальока.

Загалом, за даними слідства, у 2022 під час окупації Куп’янська через тортури пройшли близько 150 людей. Їх викрадали й катували російські військові, бойовики так званих "ДНР та ЛНР", а також - українські поліцейські, які перейшли на бік ворога та місцеві колаборанти. Людей били електричним струмом, душили, підвішували, палили.

Одному з найменших обвинувачених було 19, за даними слідства, одному з полонених він випалив руку пальником.

Коридор суду набивається жінками й чоловіками. Серед них бачу голову однієї з громад, чоловіка у формі ДСНС, військового. Тут фермери, підприємці, АТОвці. У них, за даними слідства, окупанти шукали зброю, вибивали зв'язки з СБУ, примушували до співпраці, катували за любов до України.  

Я підхожу до них і прошу розповісти про пережите - обіцяю, за потреби, закрити обличчя, змінити голос. Вони відмовляються. Хтось тихенько каже: "Не сьогодні". Хтось агресивно: "Ваша камера нагадує мені про тих під...рів".

Я не наполягаю. Пояснюю чому ми тут. Чому важливо говорити про воєнні злочини - заради них, справедливості і заради майбутніх поколінь. Що вже зараз чимало людей, завдяки російський пропаганді, кажуть, що все це - Буча, Маріполь, катівні на Харківщині - "постанови", "спектаклі". Якби Мстислав Чернов з Євгеном Малолєткою і Василісою Степаненко не лишилися в Маріуполі і не зняли все те, що ми потім бачили у фільмі "20 днів у Маріуполі", у нас не було б аргументів протидіяти, доводити, зберігати правду для нащадків.

"Останнім часом інтерес до воєнних злочинів впав. Ви та ось група іноземних журналістів - це всі, хто цікавились останніми місяцями", - сказав мені якось прокурор Спартак Борисенко, начальник управління Харківської обласної прокуратури, який розслідує воєнні злочини.

Ми говоримо про те, що світ забув, що світу байдуже, але невже й нам самим стає потроху байдуже? Чи це не те, чого так хоче росія?

Поступово один за одним потерпілі погоджуються говорити. Хтось із закритим обличчям. Хтось навпаки просить показати його.

Починається суд і чую, як один з потерпілих шепоче іншому: "А де ці під...ри?"

- Я не буду більше ходити на ці суди, каже мені Андрій. Я хотів подивитися їм в очі, а нікого нема.

З 18 обвинувачених - 16 втекли під час великого контрнаступу у вересні 2022. За даними слідства, вони перебувають у росії або на окупованій території. Їх викликають до суду повістками, які публікують на сайті офісу Генпрокурора, в Урядовому кур'єрі. Така процедура. Якщо вони не з'являться - що найімовірніше - суд ухвалюватиме рішення про можливість заочного судочинства. За даними слідства, серед обвинувачених більшість - українці: правоохоронці-зрадники, місцеві колаборанти, троє бойовиків терористичних "Л/ДНР" та росіянин. Лиш двоє обвинувачених нині в Україні - це колишні поліцейські, які сидять в тюрмі за державну зраду.

- Навіщо їм адвокати? - питає в мене один з потерпілих.

- Тому що Україна - не росія, тут навіть катів судять з урахуванням гуманітарного права і законів, - кажу я.

- Знаєте, що найстрашніше? - каже потерпілий. - Що знущалися "свої". Ми ж ходили по одній вулиці, ми жили в одному місті! Я кажу, в мене виразка, дай таблетку, а він лише сміється.

Ще один чоловік розповідає, один з тих, хто працював наглядачем - був сином його знайомого.

"Вони в телефоні в мене знайшли картинку «русский воєнный корабль иди на …». Був одягнутий мішок зразу на голову, кайданки, коли привезли до ізолятора тимчасового тримання, застосовували палиці металеві, як я розумію, електрострум, електрошокер".

Один з потерпілих каже, що чимало катів ще не встановлені, більшість з них були або з російської фсб або військовими рф, це було чути зокрема й по мові, акценту.

"В основному вони катуванням і займалися. – росіяни? – так. Все було: і побиття і електричний струм, клеми надівали на вуха, пропускали електричний ток, шокери наручники".

Найбільш популярним було катування струмом, коли клеми пристібали до статевих органів, вух, сосків і пускали струм, розповідають чоловіки.

Я дивлюся на залу суду, набиту потерпілими: чи буде ще шанс колись побачити таку велику кількість їх у суді одночасно... Потерпілі пишуть про розгляд без їхньої участі - мають з'явитися лиш на допит. Суд може тривати роками - понад сто учасників! Організувати судовий розгляд - вже проблема. У кожного обвинуваченого є адвокат - їх, як того вимагає закон - безоплатно надала Україна. І ще 87 потерпілих. Всіх треба допитати.

Обвинувач Микита Дальока каже, одні тільки допити можуть тривати місяцями.

"Розгляд буде займати набагато більше часу, тому що допит 87 потерпілих. На моїй практиці допит одного потерпілого на досудовому розслідуванні займав близько 2 годин, тобто, зазвичай, це повноцінне судове засідання або половина його, бачимо, що дуже складна організація".

- Я хочу, щоб вони отримали покарання рівнозначне нашим стражданням. До кінця життя знаходитися в тих умовах, в яких знаходилися ми. Це буде найкраще покарання для них, - каже Андрій.

Прокурор каже, що воєнні злочини не мають строку давності. "Притягнення цих осіб можливе за багато років після, тому отримання таких вироків є важливим для суспільства, і взагалі для людства".