Якщо попросити назвати найосвіченішого українця XVII століття, більшість згадає Петра Могилу або когось із гетьманів. Але серед них був чоловік, який навчався в Лейдені, Оксфорді, Кембриджі та Сорбонні, писав політичні трактати латинською мовою, а ще за двісті п'ятдесят років до Бісмарка зрозумів одну просту річ: москва укладає договори не для того, щоб їх виконувати. Його звали Юрій Немирич.
Народився він у 1612 році в родині української шляхти. Рід Немиричів був заможним і впливовим, тому молодий Юрій отримав освіту, про яку більшість людей того часу могла лише мріяти. Він об'їздив чи не пів Європи, відвідував університети Нідерландів, Англії та Франції, знайомився з новітніми політичними ідеями та повернувся додому людиною, яка бачила світ значно ширше за межі власного маєтку.
У двадцятирічному віці Немирич написав трактат «Міркування про війну з московитами». Уже тоді він дійшов висновку, що перемогти московську державу можна лише перенісши війну на її територію. Для юнака, який ще не був відомим політиком чи воєначальником, це звучало доволі сміливо. Але ще цікавіше інше: багато його оцінок московської політики через майже чотири століття читаються так, ніби написані вчора.
Довгий час Немирич залишався представником шляхетського середовища Речі Посполитої. Проте події середини XVII століття змусили багатьох переглянути свої погляди. Після смерті Богдана Хмельницького він став одним із найближчих соратників гетьмана Івана Виговського. Саме тоді його талант політика та мислителя проявився найяскравіше.
Коли сьогодні згадують Гадяцький договір 1658 року, зазвичай говорять про Івана Виговського. Але одним із головних авторів цього проєкту був саме Юрій Немирич. Він мріяв створити Велике князівство Руське — державне утворення, яке на рівних правах входило б до федерації разом із Польщею та Литвою. За задумом Немирича Україна мала отримати власний уряд, військо, судочинство та широке самоврядування. Для XVII століття це була надзвичайно амбітна політична конструкція.
Не всі сучасники зрозуміли його задум. Одні вважали його надто проєвропейським, інші підозрювали в надмірній прихильності до шляхетських інтересів. А хтось просто не хотів жодних складних політичних схем, коли навколо палали війни. Як це часто буває в українській історії, людина, яка намагалася дивитися на десятиліття вперед, опинилася серед тих, кого сучасники слухали не надто уважно.
У 1659 році Немирич брав участь у Конотопській битві — одній із найгучніших перемог українського війська над московською армією. Здавалося б, попереду ще багато років політичної діяльності. Але доля вирішила інакше. Того ж року він загинув на Чернігівщині за доволі трагічних і заплутаних обставин. Людина, яка мислила категоріями держав і міжнародних союзів, загинула не на великому полі бою, а під час місцевого конфлікту в часи Руїни.
Іронія полягає в тому, що сьогодні про багатьох його противників пам'ятають лише історики, а самого Немирича дедалі частіше називають одним із найосвіченіших українських політичних діячів XVII століття. Він залишив після себе не лише політичні проєкти, а й приклад того, як людина з українських земель могла бути частиною європейського інтелектуального світу задовго до появи сучасної України.
І якщо уважно придивитися до його життя, стає трохи сумно. Немирич витратив роки на пошук формули, яка дозволила б українській державі вижити між великими сусідами. Минуло понад три з половиною століття, а частина його запитань досі залишається актуальною. Мабуть, саме тому його постать сьогодні виглядає не музейним експонатом, а співрозмовником із дуже далекого XVII століття, який іноді виявляється напрочуд сучасним.
Історії українських козаків
