Україна чудово пам'ятає феномен Віктора Януковича — неписьменного чиновника, який увійшов в історію не лише крадіжками державного масштабу та золотим батоном, а й абсолютно комічним званням «проффесора». Здавалося б, ганебна епоха, коли кримінальні авторитети, корумповані завгоспи та номенклатурні «рєшали» масово купували собі наукові ступені для солідності, мала б назавжди залишитися в минулому. Але в українській системі охорони здоров'я цей вірус мутував, адаптувався і дав нові, ще більш токсичні метастази.
Останні 3 роки ми спостерігаємо буквальну реінкарнацію цього явища. Директор столичного Перинатального центру Дмитро Говсєєв — людина, за плечима якої тягнеться шлейф кримінальних проваджень щодо розкрадання 116 мільйонів гривень на фіктивних тендерах — вирішив, що посади звичайного головного лікаря йому замало. Для захисту від правоохоронців та аудиторів йому терміново знадобилася «елітарна» академічна мантія. І він її здобув, ставши черговим «проффесором» від медицини.
Але якщо Янукович зі своїми купленими дипломами просто смішив країну і робив помилки в анкетах, то Дмитро Говсєєв своїм псевдонауковим статусом фізично та методично вбиває українську медичну освіту, перетворюючи національний університет на обслугу власних корупційних схем.
Рейдерство 183-річної історії
Кафедра акушерства і гінекології №1 Національного медичного університету імені О.О. Богомольця — це не просто навчальна аудиторія. Вона заснована у далекому 1841 році. Це 183-річна традиція, це колосальна історія, це власна наукова школа і видатні попередники, які буквально формували українське акушерство і рятували життя поколінь.
Попередній завідувач (я памятаю його ще зі свого студентства), член-кореспондент НАМН та головний фахівець МОЗ Борис Венцківський, керував цією кафедрою майже три десятиліття (з 1990 по 2019 рік). Він мав сотні реальних публікацій, виховав цілу плеяду блискучих лікарів та створив справжню наукову школу. Це був еталон академічного лідерства.
А що відбувається у 2023 році? Цю національну спадщину, цю кафедру, яка пережила імперії, дві світові війни та радянську диктатуру, кулуарно віддають Дмитру Говсєєву. Згідно з відкритими даними, це призначення пройшло без жодного прозорого та відкритого публічного конкурсу.
Хто такий Говсєєв у великій науці? Це людина, яка 20 років (з 1995 по 2015) просиділа на найнижчій посаді звичайного асистента кафедри, займаючись виключно адміністративними питаннями пологового будинку. У 2020 році він раптом захищає докторську дисертацію — але не в Києві, а у Харківському національному медичному університеті (ХНМУ), з яким не мав жодного інституційного зв'язку. А вже за три роки він очолює найстарішу кафедру України. Це не зміна поколінь і не наукова еволюція. Це чисте інституційне рейдерство.
Звідки взявся цей професор?
Якщо ви запитаєте, хто і за які заслуги дав Говсєєву високе звання професора, відповідь вас шокує своєю нахабністю.
Він отримав своє звання не через багаторічне визнання медичної спільноти і не через фундаментальні відкриття. Жодного публічного наказу МОН України про присвоєння йому цього державного звання у відкритих реєстрах не знайдено. Звання «професора» у квітні 2021 року йому видала приватна «Міжнародна академія екології та медицини» (МАЕМ). Це той самий сумнівний заклад, який у 2017 році фігурував у гучних кримінальних скандалах із підробленими документами, арештованими рахунками та рейдерськими захопленнями.
Для розуміння шизофренії і профанації: на момент отримання звання у цій приватній академії Говсєєв виконував обов'язки ректора і особисто очолював Вчену раду!
Тобто Говсєєв — це «проффесор», який сам себе висунув, сам за себе проголосував і сам себе привітав на сайті своєї ж контори. Це абсолютний конфлікт інтересів і наруга над академічною доброчесністю. А тепер цей паперовий продукт внутрішнього корпоративного «самопомазання» очолив державну кафедру з 183-річною історією.
Науковець, якого не існує
Справжній науковий авторитет вимірюється не купленими «корочками», а індексом цитування серед світових колег. Офіційні наукометричні бази безжально руйнують міф про Говсєєва.
Його індекс Гірша у престижній міжнародній базі Scopus становить принизливі 3 бали. У Google Scholar його h-index становить лише 5 балів при понад 140 так званих «публікаціях». Більшість його праць взагалі ніколи не цитував жоден інший науковець у світі. Для порівняння: справжні професори на аналогічних посадах (Голяновський, Гладчук) мають показники від 12 до 20+. Говсєєв пише в порожнечу.
Ця статистична прірва пояснює його абсолютну ізоляцію у фаховому світі. Дослідника Говсєєва не запрошують виступати на престижні міжнародні конгреси (FIGO, EBCOG, ESGE). Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ) не бачить його впритул: він не входить до складу експертних груп, а жоден клінічний протокол за 2021–2026 роки не містить його прізвища. Навіть на головному вітчизняному пленумі Асоціації акушерів-гінекологів він або відсутній (2022, 2025 роки), або отримує технічний 15-хвилинний слот в самому кінці останнього дня.
Так а для чого тоді Говсєєву кафедра, якщо він не здатен займатися наукою? Відповідь прагматична: для створення кадрової монополії та експлуатації молодих лікарів.
До 2023 року він керував післядипломною кафедрою (інтерни), а з 2023-го очолив ще й студентську. А з 1 січня 2026 року обидві кафедри остаточно злили в одну гігантську структуру під його керівництвом. Таким чином Говсєєв підім'яв під себе весь цикл: від студента до інтерна. Це безмежний доступ до безкоштовної робочої сили, яку можна заганяти працювати у свій проблемний Перинатальний центр або в приватну клініку «Медлайф Плюс» на його території.
При цьому студенти та інтерни свідчать прямо: свого завідувача вони не бачать ні на лекціях, ні на клінічних розборах важких випадків, ні на ранкових обходах. Реальну роботу тягнуть асистенти та доценти за копійки, тоді як «проффесор» матеріалізується виключно на іспитах. Університетська кафедра деградувала до рівня феодального маєтку, де «пан» приходить лише зібрати данину лояльністю.
Щоб хоч якось легалізувати своє перебування на посаді перед перевірками МОН, «проффесор» Говсєєв перетворив бібліотеку Національного медичного університету на пральню для свого псевдонаукового сміття.
За два роки (2024–2025) він аномальними темпами «генерує» щонайменше п'ять монографій. Усі вони видані смішним тиражем у 100 примірників і сховані у репозитарії НМУ. Жодна інша кафедра країни ці книги студентам не рекомендує. Текстовий аналіз цих праць виявляє очевидні ознаки масової генерації через штучний інтелект (ChatGPT): шаблонні вступи, повтори одних і тих самих думок по колу, цілковита відсутність методології та цифр.
Апогеєм цього відвертого шахрайства стала монографія про штучний інтелект в медицині, яку рецензував звичайний методист, абсолютно далекий від ІТ-технологій чи репродуктології. Він не продовжує традиції школи Венцківського. Він завалює державний репозитарій згенерованою нейромережею макулатурою.
Отже, історія Дмитра Говсєєва — це трагедія української медичної освіти, яка оголює страшну правду. Для Говсєєва кафедра НМУ — це не храм науки, це його персональний академічний бронежилет.
Розслідування журналістів (зокрема проєкт «Хапуга.UA» у березні 2026 року) довело, що Перинатальний центр під його керівництвом летить у прірву. Через нестерпні умови за рік з реанімації новонароджених звільнилося понад 25 медсестер. Обслуговування апаратів ШВЛ для немовлят затримувалося місяцями, зафіксовано схеми тіньового фінансування. Зарплата лікарів падала, поки зарплата адміністрації Говсєєва зростала до 73 тисяч гривень.
МОЗ офіційно вимагало від КМДА його звільнення. І саме в цей момент, відчуваючи неминучий крах, він дістає свій головний козир: «Ви не можете мене чіпати, бо я шанований професор і завідувач 183-річної кафедри».
А щоб ніхто не сумнівався у його «величі», він дістає з тумбочки запаковані готівкові гроші і масово купує інформаційних кілерів. Він наймає інфоагентство «УНН» та журналістку Лілію Подоляк, щоб ті однією рукою поливали брудом громадських викривачів (лякаючи їх 191-ю статтею і 12 роками тюрми), а іншою — випускали замовні оди про те, який Говсєєв видатний «експерт зі штучного інтелекту в медицині».
У 2024 році Комісія з журналістської етики (КЖЕ) винесла публічний осуд ІА «УНН» та безпосередньо авторці Лілії Подоляк за матеріал про «Тузлівські лимани». Як фіксував «Детектор Медіа», Подоляк була засуджена за грубе порушення базових журналістських стандартів: збалансованості, достовірності та розмежування фактів і припущень. Вона цілеспрямовано змішувала власні маніпулятивні домисли з реальними фактами.
Говсєєв повторює шлях Януковича до найдрібніших деталей: від манії величі до куплених дипломів та віри у власну безкарність. Але кінець у всіх «проффесорів» завжди однаковий — їхня порожнеча зрештою руйнує їх самих. Наше завдання сьогодні — не дати цьому медичному мародеру потягнути за собою на дно столичну медицину, 183-річну кафедру та життя пацієнтів.
Ми бачимо досконало вибудувану екосистему імітації. Адміністратор, не маючи реальних наукових здобутків, використовує прогалини в законодавстві, щоб захистити дисертацію в чужому місті без інституційного нагляду. Він використовує приватну академію з сумнівною репутацією, де сам очолює Вчену раду, щоб виписати самому собі найвище вчене звання професора. Спираючись на ці бутафорські титули, він захоплює керівництво найстарішою кафедрою країни, знищуючи її педагогічний потенціал та ігноруючи роботу зі студентами.
Відсутність реальної наукової компетенції маскується за рахунок купівлі співавторства у нерелевантних економічних статтях через сумнівні «паперові фабрики» та друку згенерованих штучним інтелектом монографій мізерним накладом. Його наукометричні показники залишаються на рівні аспіранта-початківця, його не цитують у світі, він не визнається міжнародними асоціаціями та ігнорується профільним міністерством під час формування клінічних стандартів.
Паралельно з цією академічною бутафорією розгортається цілком реальний управлінський колапс. Перинатальний центр перетворюється на інструмент незаконного збагачення: пацієнтки платять фірмам-примарам за безкоштовні державні послуги, бюджетні кошти розкрадаються через сфальсифіковані тендери, а критично важливі відділення (такі як реанімація немовлят) втрачають персонал через нестерпні умови праці, що прямо загрожує життю пацієнтів.
Цей кейс доводить, що академічна доброчесність — це не абстрактна моральна категорія. Це питання національної безпеки у сфері охорони здоров'я. Коли система дозволяє адміністратору з сумнівною репутацією акумулювати вчені звання та кафедри без реального контролю якості, вона легітимізує корупцію та непрофесіоналізм на найвищому рівні. Вирішення цієї кризи вимагає негайного втручання контролюючих органів: проведення незалежного аудиту процедур атестації, скасування вчених звань, здобутих в умовах конфлікту інтересів, антиплагіатної перевірки згенерованих ШІ публікацій та жорстких правових висновків щодо масштабних фінансових зловживань на тендерах. Без таких кроків довіра до системи вищої медичної освіти в Україні буде остаточно ПОХОВАНА.
