Під Запоріжжям горить поле з пшеницею, від російських обстрілів. На трасі до Сум підривають фури з ковбасою, через що пакунки розлітаються дорогою, на радість бродячим собакам. Перед очима фото загиблої сьогодні дівчини від прильоту КАБа, зовсім молодої - поряд мантія студентки на випускний. Пишу це, а у відкрите вікно звідкись доносяться російські пісні, у когось "гульбас". Вже четверта-п'ята російська, "дєтство-дєтство, ты куда бєжишь?..."
Тьфу.
Люди змінюються завдяки кризі. Кризою може бути та сама війна. Але чому ці, які там зараз танцюють, не змінилися? Ми можемо щось робити з людським страхом, з ненавистю, з огидою, але складно щось робити з байдужістю. Байдужість - це в даному випадку потворний стан, огидний до біса, він дуже багато про що говорить. Там чогось бракує, як наче китайський дешевий виріб без якісної начинки - він не призначений працювати якісно.
"Олено, КАБи розробляються високоточними, вони розраховані на максимальне убезпечення цивільних від ураження". Ти дурний інтелект. Ти говориш про людей. А вони - щось інше. Їхня логіка не піддається аналізу. Вони їх кидають посеред дня на велике місто, і чхати вони хотіли на цивільних. Дівчинка студентка не повернеться сьогодні з випускного додому. Фейсбук не любить фото загиблих, чиї закривавлені руки розкидані на асфальті, накриті зверху блискучим простирадлом.
Віра в частину людей тільки міцнішає, тоді як віра в іншу частину людей вмирає остаточно. Так і живемо
