Якщо ми хочемо виміряти глибину інституційної шизофренії та морального розпаду всередині державної машини, нам потрібно провести один жорстокий розумовий експеримент.
Сьогодні в Україні існують дві паралельні системи поводження з людиною, що перебуває під тотальним контролем держави. І парадокс, від якого холоне кров, полягає в тому, що найбезпечніше місце для життя в цій системі зарезервоване для полоненого російського вбивці, а найнебезпечніше — для українського громадянина, призваного на захист власної країни.
Прірва між статусом полоненого московита і мобілізованого українця у підрозділах штибу «Скелі», 211-ї чи 57-ї бригад оголює неприглядну картину: держава здуває пилинки з ворога, але з насолодою розпинає власного захисника. Як таке стало можливим? Давайте розкладемо цей цинізм на деталі.
Уявіть російського окупанта... його не складно уявити, багато бачили їх укранців віл Бучі до Херсона. Він прийшов на нашу землю зі зброєю. Він руйнував наші міста, ґвалтував, убивав цивільних. Але ось він потрапляє в полон, і тієї ж миті українська державна машина перетворює його на VIP-персону.
Вмикається магічний щит Женевської міжнародної конвенції щодо військоволонених. Тіло окупанта — недоторканне. Якщо російський полонений захворіє, українські лікарі зобов'язані його лікувати. Йому дадуть антибіотики, зроблять рентген, покладуть у теплу палату.
Його побут — регламентований. У нього є гарантоване триразове харчування, відповідна кількість калорій, графік прогулянок, 8 годин сну і чиста постіль.
Його голос — почутий. До нього регулярно, без попередження, приїжджають інспектори Міжнародного комітету Червоного Хреста (ICRC), комісії ООН та західні журналісти. Російський терорист може поскаржитися на те, що каша недостатньо солодка, або що йому вчасно не дали зателефонувати родичам у Рязань. І українська держава буде виправдовуватися перед міжнародною спільнотою, оберігаючи його психологічний комфорт.
А тепер поглянемо на українця. Громадянина, який жив у своїй країні, платив податки, а потім держава мобілізувала його, щоб він захистив її від того самого російського терориста. Цей українець потрапляє у підпорядкування каральної вертикалі — у «Скелю», 211-ту чи 57-му бригаду. Тієї ж миті він втрачає всі права. У нього немає Женевської конвенції. За ним не приїде Червоний Хрест. Він стає абсолютно безправним шматком м'яса у приватній власності командира-феодала.
Тіло українця — ресурс для знущань. Замість медичного догляду йому ламають ребра. Якщо він хворіє або його забили до напівсмерті, йому свідомо блокують доступ до лікаря. А коли він помирає від тортур, кишенькові медики виписують цинічну довідку про «раптову пневмонію» чи «серцеву недостатність».
Його побут — тортури. Замість теплого ліжка, яке має російський полонений, українського рекрута кидають роздягненим у клітку, тримають цілодобово в земляній ямі, возять у багажнику автомобіля або прив'язують скотчем до стовпа так, що він змушений ходити під себе. Найстрашніше — його можуть показово розіп'ясти, прив'язавши до дерев'яного хреста, як це зафіксовано у свідченнях по 211-й бригаді.
Його голос — знищений. У нього відбирають телефон. Його ізолюють від світу. Якщо російський полонений вільно дзвонить додому, то українець, навіть якщо йому дають слухавку, змушений брехати родині під дулом автомата власного ж конвоїра.
Абсолютний цинізм: московський полонений окупант в українському таборі для таких полонених має в тисячу разів більше людських прав, гарантій виживання та захисту від насильства, ніж український солдат у навчальному центрі власної армії!
Як так сталося?
Як держава, що воює за свободу, могла дійти до того, що її власні військові частини стали страшнішими за ворожий полон? Це пояснюється трьома фактами політичної реальності.
Перше. Для української держави російський полонений — це експортний товар. Це вітрина нашої «цивілізованості» для Заходу. Держава здуває з нього пилинки, бо від того, як виглядає цей полонений перед камерами ООН, залежать транші, постачання зброї та статус демократичної країни.
Український мобілізований — це внутрішній ресурс. За нього не треба звітувати перед Байденом/Трампом чи Шольцом. До нього не пустять іноземних аудиторів. Тому держава вважає, що з ним можна робити все, що завгодно. Він сліпа зона, де система дозволяє собі випустити на волю свої найчорніші, садистські інстинкти.
Друге. Над табором російських полонених стоїть світовий контроль. Над концтабором «Скеля» стоїть кумівство. Контролюючий орган — Військова служба правопорядку (ВСП) — роками знала про ями, хрести та катів, але закривала очі, бо командири катівень були інтегровані у вищу вертикаль (як у випадку з «ручним полком Сирського»). Система захищає систему, а не людину.
Третє. Це найглибша причина. Каральна машина, яка робить це з українцями, ментально належить до російської матриці. Люди з радянсько-московською військовою школою, які сьогодні очолюють генералітет, історично ненавидять вільного українського громадянина. Для них людина з Майдану, людина з правами та гідністю — це незрозумілий і небезпечний елемент. Вони відчувають спорідненість із системою ГУЛАГу, а не з європейськими статутами. Тому, отримавши абсолютну владу під прикриттям воєнного стану, вони підсвідомо (або й свідомо) мстять суспільству. Вони ламають українця об коліно, використовуючи скотч, хрести і багажники, щоб вичавити з нього вільний дух і перетворити на покірного раба-виконавця.
Висновок
Ми просимо у світу F-16 і ракети, кричимо про захист демократії та європейських цінностей, а в цей час наші власні тилові командири влаштовують для українців філіал Бучі та Оленівки, покриваючи це кумівськими зв'язками аж до кабінету Головнокомандувача.
Це шизофренія, яка веде до колапсу. Держава, яка забезпечує п'ятизірковий гуманізм російським терористам, але застосовує гестапівські тортури до власних громадян, втрачає будь-яке моральне і політичне право на існування.
Цей внутрішній терор знищує обороноздатність ефективніше за російські Іскандери. Він розриває суспільний договір. Людина, яка розуміє, що власна держава може її закатувати, замотати у скотч і списати як «пневмонію», ніколи не піде захищати таку державу.
Неможливо перемогти російську імперію, якщо російська імперія вже комфортно сидить у кріслах твоїх командирів, катує твоїх громадян і прикриває це діагнозом «пневмонія». Доки український солдат не матиме принаймні такого ж гарантованого права на життя, повагу та захист від катувань, яке сьогодні має російський військовополонений в Україні, — будь-які слова про цінності вільного світу залишатимуться кривавим лицемірством.
