Польські поліцаї в кількості 2000 чоловік оточують села на Тернопільщині, Львівщині (зустрічаю назву містечка Бережани, яке врятувало мене від війни на 2,5 місяці на початку 2022 року) - щоб ніхто з села або містечка не вийшов. Збараж, Тернопіль, Рогатин, Львів, Яворів та інші - "на усмирнення українського населення". Процес дістав назву "пацифікація".
На кожний двір встановлюється контрибуція:
"... від 5 до 200 і більше сот- нарів вівса, або іншого зерна, кілька штук свиней, худоби, кілька десят ків фір паші й соломи, та, крім того, для кожного жовніра чи поліцая приготовити оскубану курку чи гуску. В деяких місцевостях вимагали ще кілька бочок пива чи инших напоїв. Коли у призначений речинець село не встигне виконати того «замовлення», то за кару контрибуція зростає вдвічі.."
(орфографію зберігаю)
"... По деяких селах накладали крім того також І грошеві кари. Найгостріші контрибуції, звичайно, накладало військо; поліція здебільшого обмежувалася пивом, горівкою, забранням свиней, курей, гусок — словом всього того, що дасться спожити.
А тим часом окремий карний загін ловив усіх тих людей, яких імена подала місцева поліція, або місцеві поляки..."
Основний удар поляків був направлений на найбільш освічених українців - підприємців (на той час власників "кооперативів"), освітян, диригентів, активістів. Отже, відбувалися погроми цих "кооперативів", поляки забирали той товар, який їм заманеться, а інший закидали сміттям, трощили, змішували з брудом. Підкладали вибухівку. І знищували такі заклади, як "Читальні". На той час в Читальнях українці влаштовували бібліотеки, театральні вистави, вивчення української мови тощо. Саме сюди була направлена ненависть польських каральних загонів.
Поляки гвалтували молодих українок, заганяючи дівчат в будівлі й безчестячи. Кидали сміття в криниці з чистою водою. Змушували господарів самим руйнувати своє житло, відривати підлогу, трощити меблі. Повертаючись до тих самих освічених і активних українців - їх піддавали тортурам. Ось що пишеться:
"... найкультурніша частина села була об'єктом нелюдських знущань.
Екзекуція відбувалася так: викликують вибрані жертви по черзі, здирають убрання й білля, кладуть на лавку, або на підлогу, вкладають в уста мокру шмату, двоє людей сідає на голову, двоє на ноги, командант визначає кількість буків — звичайно 25—50, а то і сто й більше. Коли нещасна жертва зімліє, то відливають водою й катують далі. Крім чисто фізичних мук, видумували оті модерні кати ще й моральні муки. Наприклад, за кожним десятком нагаїв приказують жертві кричати: «Нех жиє маршалек Пілсудскі», або співати «вще Польська не зґінела», то знову кажуть катованій людині цілувати «польську» землю і лаяти Україну".
Я можу продовжувати, але це буде зовсім вже великий лонгрід. Цитати взяла з книги, яка була написана в 1931 році, перевидана вже в США в 1978 році, і має назву "На вічну ганьбу Польщі". Це ж я тільки почала читати, і можливо згодом зроблю повний її розбір. Але які думки вже просяться бути сказаними:
Можна давити яблука, а можна зрубати дерево під корінь, щоб ті яблука вже не виросли. Це те, що вони робили, знищуючи нашу національну ідентичність. Їх цікавили інтелігенти, підприємці, освітяни. Їх ціквили наші книги, товари, вироблені саме українцями. Примус "цілувати польську землю" та кричати про зневагу до рідної України - це усвідомлена робота по знищенню дерева, щоб на ньому не виросли ті яблука. А ті, що б виросли - стали або поляками, або росіянами - якщо дивитися на події в іншій частині українських земель.
Знання, на мій погляд, формують думки. Думки формують дії. Дії формують також і самооцінку. А ми маємо понівечену нашу ідентичність, коли потім виростає гібрид і в 2019-му задає дивне питання "хто я?"
Хтось зробить висновок, що не треба про це писати, щоб "не розпалювати ворожнечу". Але я скажу так: той, хто ЗНАЄ - робить собі важливу послугу. Він дає собі шанс виховати гідність. Кажуть, що поляки славляться своєю гордістю - але на чому ж вона грунтується, коли гідності немає? Отже, знати - щоб не задавати дурних питань і не губитися між недоімперіями. Знати, щоб будувати свою державність з розумінням своєї історії. Знати, щоб не принижуватись.
І ледь не забула. Ось дивіться: 1930 рік. Формально скасована панщина, і понеслось: українці в селах вже побудували кооперативи і Читальні. Оркестри, театри, освіту тощо. Це дає підстави думати, що якби нас не стримували імперії, ми сьогодні керували б Євросоюзом. А може й будемо
