Україна не має морального, політичного й історичного права бути країною вибіркового правосуддя. Ми не можемо вимагати від світу засудження російської окупації, депортацій, воєнних злочинів, убивств дітей і руйнування міст — і водночас робити вигляд, що в іншому регіоні світу окупація, голод, вбивства цивільних, незаконні поселення й міжнародні ордери на арешт є “складною темою”, яку треба обходити мовчанням.
Міжнародне право або працює для всіх, або воно не працює ні для кого. Якщо Україна хоче, щоб світ не торгував Кримом, Донбасом і нашими вбитими дітьми, то Україна сама не повинна торгувати принципами, коли йдеться про держави, які мають сильне лобі, фінансові зв’язки чи політичний дах у Вашингтоні.
19 липня 2024 року Міжнародний суд ООН визнав, що подальша присутність Ізраїлю на окупованій палестинській території є незаконною; Суд прямо пов’язав це з порушенням заборони набуття території силою та права палестинського народу на самовизначення. Ізраїль, який вважає Організацію Об'єднаних Націй та міжнародні трибунали несправедливими та упередженими, не направив на слухання своїх юристів. Але він представив письмові коментарі, заявивши, що питання, які розглядає суд, упереджені і не відповідають інтересам безпеки Ізраїлю.
21 листопада 2024 року Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Біньяміна Нетаньягу та Йоава Галланта за підозрами у воєнних злочинах і злочинах проти людяності; МКС зазначив, що йдеться, зокрема, про підозри у використанні голоду як методу ведення війни, переслідуванні та інших злочинах проти цивільного населення. Судді дійшли висновку, що є розумні підстави вважати, що обидва посадовці свідомо та навмисно позбавляли цивільне населення в Газі речей, необхідних для виживання (їжа, вода, ліки, паливо). Їх також звинувачують у вбивствах, переслідуваннях та інших нелюдських діях.
У 2024 році Генеральний секретар ООН включив ізраїльські збройні й безпекові сили до глобального списку сторін («списку ганьби»), що вчиняють грубі порушення прав дітей у збройних конфлікта; у той самий механізм були внесені також Hamas і Palestinian Islamic Jihad. У звіті ООН за 2026 рік про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, ізраїльські збройні й безпекові сили прямо фігурують серед державних акторів, щодо яких є credible suspicion у патернах сексуального насильства; у документі описані випадки насильства проти палестинських затриманих, зокрема у місцях утримання, на блокпостах і під час військових операцій.
До речі, Росію вперше у 2026 році тільки внесли до списку сторін, відповідальних за систематичне вчинення сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК). Це крок непересічної важливості для України, українських постраждалих від СНПК та організацій, що допомагають постраждалим, які впродовж останніх років адвокатували внесення Російської Федерації до цього переліку. Такий список є додатком до звіту Генерального секретаря ООН щодо сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, за 2025 рік. Звіт опублікований наприкінці позаминулого тижня. У ньому йдеться, зокрема, про те, що кількість випадків сексуального насильства в умовах конфлікту, підтверджених Організацією Об’єднаних Націй у 2025 році, різко зросла порівняно з 2024 роком; ці випадки відзначалися надзвичайною жорстокістю, а постраждалими переважно ставали жінки та дівчата.
Україна з 1 січня 2025 року стала повноцінною державою-учасницею Римського статуту МКС. Це означає не тільки право вимагати арештів для російських злочинців, а й обов’язок не перетворювати міжнародне кримінальне право на інструмент вибіркової моралі.
Ось чому справжня українська позиція має бути жорсткою: жодних винятків для окупантів, жодної недоторканності для фігурантів міжнародного правосуддя, жодного автоматичного доступу в Україну для людей, пов’язаних із окупаційною політикою, незаконними поселеннями, воєнними злочинами або структурами, згаданими у звітах ООН і МКС. І це не ненависть до євреїв. Це не ненависть до громадян Ізраїлю. Це не підтримка ХАМАС. Це український інтерес, який не дозволяє будь-якій державі отримувати моральну індульгенцію лише тому, що вона має сильне лобі, впливових союзників або гроші.
Нас не повинні шантажувати чужими табу. Українці не зобов’язані мовчати про Ізраїль, якщо самі щодня доводять світові, що окупація — це злочин. Українці не зобов’язані закривати очі на Нетаньягу, якщо самі вимагають арешту Путіна. Українці не зобов’язані приймати подвійні стандарти, де російський солдат — окупант, а солдат іншої держави, чия армія внесена у списки ООН, — “складний союзник”.
Але цей принцип має починатися не лише із зовнішньої політики. Він має починатися з внутрішнього очищення України від кланової бандократії, яка десятиліттями навчилася продавати країну частинами — Москві, Заходу, офшорам, будь-якому зовнішньому центру, який гарантує гроші, паспорт, захист і безкарність.
Українська проблема глибше: держава захоплена етнічними кланами без батьківщини. Для них Україна — не дім, не історична земля, не простір відповідальності, а годівниця, актив, транзитна територія, зона дерибану, майданчик для збагачення й втечі. Ці клани можуть мати деколи і різне походження, різні паспорти, різні конфесії, різних кураторів і різні прапори в кабінетах. Суть одна: вони НЕ БУДУЮТЬ українську державу. Вони її споживають. Саме тому в Україні так легко грають у “владу” й “опозицію”, у “патріотів” і “реформаторів”, у “європейців” і “антикорупціонерів”, у “миротворців” і “державників”. Публіці продають політичний театр, а внизу йде стара боротьба за корито: надра, земля, енергетика, банки, суди, митниця, оборонні закупівлі, державні підприємства, медіа, грантові потоки, міжнародні кредити, приватизація стратегічних активів.
Коли країна втрачає сотні тисяч життів і мільйони людей, ця бандократія не ставить питання: як зберегти українців? Вона ставить інше: як втримати контроль над активами після війни? Як переписати власність? Як зайти в відбудову? Як використати гранти, кредити, міжнародні програми? Як залишитися недоторканними? Як втекти, якщо система посиплеться?
Наша доктрина має бути проста: в Україні немає вищої цінності за український народ. Не олігархи. Не партії. Не міжнародні партнери. Не лобі. Не донори. Не зовнішні столиці. Не чиновники з подвійними лояльностями. Не паспорти безпеки. Не кланові інтереси. Українці — перші.
Саме з цієї позиції треба дивитися і на Ізраїль, і на США, і на ЄС, і на Польщу, і на Росію, і на будь-яку внутрішню групу впливу. Хто працює на український інтерес — партнер. Хто використовує Україну як ресурс — проблема. Хто прикриває окупацію, корупцію, воєнні злочини, дерибан або демографічне послаблення українців — політичний ворог, незалежно від походження, паспорта чи релігії.
Україна повинна запровадити принцип персональної відповідальності. Не колективна кара за паспортом чи походженням, а точний удар по конкретних людях і структурах: посадовці, військові, командири, поселенські лідери, пропагандисти, бізнеси в незаконних поселеннях, фінансисти окупації, лобісти рішень, які суперечать українському інтересу. Те саме — всередині України: чиновники, олігархи, схематозники, агенти впливу, власники критичних активів, які працюють на чужі центри сили або тримають Україну як годівницю.
Українська держава має перестати бути прохідним двором для людей із чужими лояльностями і множинними паспортами. Якщо людина має зв’язок із окупаційною інфраструктурою будь-якої держави — вона не повинна почуватися в Україні безпечно. Якщо людина допомагає режимам, які порушують міжнародне право, — вона не повинна отримувати в Україні бізнес, візи, політичну легітимацію чи вплив. Якщо людина бере участь у схемах, де Україна втрачає землю, надра, енергетику, оборонні гроші або демографічне майбутнє, — вона має бути об’єктом розслідування, а не гостем телевізійних студій.
Так само Україна має переглянути режим в’їзду для громадян Ізраїлю не як акт сліпої колективної помсти, а як інструмент національної безпеки. Потрібен безпековий фільтр на лояльність до країни: служба в підрозділах, згаданих у звітах ООН; участь у політиці незаконних поселень; зв’язок із окупаційними структурами; публічне виправдання воєнних злочинів; робота на урядові чи військові структури, щодо яких є міжнародні підозри; участь у пропаганді, яка легітимізує окупацію. Такі люди не повинні мати автоматичного доступу до України.
Український інтерес вимагає не істерики, а системи: персональні санкції, візовий контроль, заборона бізнесу зі структурами незаконних поселень, аудит контактів із компаніями й фондами, пов’язаними з окупаційною політикою, публічний список осіб, яким в’їзд заборонено через безпекові й міжнародно-правові підстави.
Якщо західні столиці вимагають від нас вірити в міжнародне право щодо Росії, вони не мають права вимагати мовчання щодо Ізраїлю. Якщо МКС важливий щодо Путіна, він важливий і щодо Нетаньягу. Якщо окупація Криму незаконна, незаконною є і присутність, яку Міжнародний суд ООН визнав unlawful. Якщо діти України мають право на захист, палестинські діти теж не є статистичним шумом.
Українська позиція не повинна бути ні проросійською, ні пропалестинською, ні проізраїльською, ні проамериканською. Вона має бути українською.
А українська позиція така: ми не дозволяємо нікому використовувати Україну як моральну ширму, військовий полігон, фінансовий актив, транзитну територію, донорську годівницю або притулок для людей, причетних до чужих злочинів. Ми не продаємо свою історичну травму. Ми не міняємо принципи на лобістські посмішки. Ми не визнаємо винятків для “своїх” окупантів і “чужих” окупантів.
Окремо — про внутрішню владу. Українська бандократія десятиліттями залишала народу прапор, гімн, назву держави й патріотичні гасла, а собі забирала надра, землю, банки, стратегічні підприємства, телеканали, суди, силові блоки, схеми, бюджети й доступ до зовнішніх грошей. Народові — мобілізація. Кланам — активи. Народові — фронт. Кланам — офшор. Народові — смерть. Кланам — переговори про гарантії.
Саме тому український національний інтерес має бути не риторикою, а режимом політичного очищення.
Перше: жодних подвійних стандартів щодо окупації і окупованих територій. Уся територія України з 1991 є неподільною й суверенною.
Друге: жодної недоторканності для фігурантів міжнародного правосуддя.
Третє: жодного автоматичного доступу до України для осіб, пов’язаних із окупаційними структурами, воєнними злочинами, незаконними поселеннями або пропагандою насильства.
Четверте: жодної етнічної ненависті за походженням, але повна персональна відповідальність за дії, зв’язки, гроші і лояльність до українців.
П’яте: жодної кланової бандократії в українській політиці — незалежно від того, під яким прапором, релігією, партією, грантовою вивіскою чи олігархічним дахом вона працює.
Шосте: українці — перші у власній державі. Титульна державотворча нація, народ, який створив Україну для себе. Не як етнічна декорація, а як повноцінний господар: у землі, мові, армії, праці, демографії, культурі, безпеці й майбутньому.
Це і є доктрина українського інтересу.
Вона не питає дозволу в Москви, Вашингтона, Брюсселя, Варшави чи Тель-Авіва. Вона не боїться крику лобістів. Вона не приймає морального шантажу. Вона не перетворює українців на статистів у чужих іграх. Україна не має права мовчати про Ізраїль, бо тоді вона зраджує власний аргумент проти Росії. Україна не має права терпіти власну кланову бандократію, бо тоді вона зраджує власний народ. Україна не має права дозволяти будь-яким зовнішнім чи внутрішнім групам привласнювати державу, бо тоді ми воюємо не за свободу, а за те, щоб одні господарі змінили інших.
Україна має бути не територією для дерибану й не прохачем у чужих кабінетах. Україна має бути державою українців, яка називає злочин злочином незалежно від того, хто його вчинив.
