Як тільки ти доводиш свою значимість - одразу навколо тебе з'являється купа людей, яким щось від тебе потрібно. Допоки ти був слабким, ти був непомітним. Коли ти дістався вищої сходинки - біля твого багаття почали збиратися як друзі, так і циніки.
Як тільки твоя сила заграла м'язами, збоку поновилося виття про "Волинську трагедію". Бо ти був зручним, коли був слабким. Ти мав звичну репутацію, вкорінену в чужу свідомість століттями. Коли ти став сильнішим, твоя сила почала заважати.
Як тільки ти показав силу - вчорашні циніки, які грали на боці москви, перебігли на твій бік, бо твоя репутація сильного гравця - це промені, від яких можна підсвітити і власні справи. У кожного вони свої - рейтинги, вибори, комплекси, гроші тощо.
Ти спитаєш, а де ж вони були, коли ти тонув в крові? Коли зі зламаними кістками якщо не йшов, то повз у напрямку своєї перемоги? Суб'єктивно, але я не вірю, що будь-хто здатен зрозуміти твій справжній біль, якщо не проживає його разом з тобою. Якщо не прокидається від вибухів щоночі, роками. Якщо не горить у вогні, не рятує дітей під завалами будинків, не плаче за розбитим батьківським будинком, не обробляє заміновану росіянами власну землю. Не варто й чекати, що хтось зрозуміє аж настільки - бо чекати доведеться до смерті. У кожного свій досвід, свої межі розуміння, і наш біль, наша кров, наш крик - тільки наші.
Одним вигідно примазатися до сильних - нехай, аби було вигідно й нам.
Іншим вигідно вставити нам ножа в спину зі своїми історичними фантомними спазмами - нехай, бо це говорить не стільки про них, скільки про нас. Ми стали помітно сильнішими.
Третім хочеться називати нас нацистами, бандерівцями, дегуманізувати нас, аби було легше вбивати - їх проблеми. Не наші.
Фокус не на них. Фокус на нас. Ми в більшості своїй звикли бачити свої мінуси, і з такою оптикою їдемо світом з докором "а що нам дала Україна?" З таким відношенням людина всюди буде маленькою. Коли ми серед болю і смерті бачимо, як наша сила поступово змінює наші позиції в світі - варто сприймати це з холодним усвідомленням, що так і повинно бути.
ТАК І ПОВИННО БУТИ. Бо щось надовго ми застрягли в нав'язаних нам сусідами недоречних стереотипах. Вони нам не пасують, і зокрема я живу своє життя, навіть на Сході, підсвідомо відчуваючи, що ми грали за чужим сценарієм - але він ніколи не був нашим.
