В Україні ім’я Юрія Кульчицького — це терпкий присмак тріумфу над грізним ворогом, уособлення незламного козацького духу та затишний аромат кави. В Австрії його шанують як шляхетного рятівника, чия мужність відвела загибель від Відня під час фатальної турецької облоги 1683 року. Саме він, за легендою, призвичаїв віденців до чарівного східного напою, відкривши першу успішну кав’ярню. Та за завісою цих легенд дослідники, загадково посміхаючись, додають ще один, засадничий титул: Юрій Кульчицький був блискучим розвідником.
Його походження — мозаїка ідентичностей: українець, поляк, австрієць шляхетського кореня… У XVII столітті, коли Галичина та Волинь входили до Речі Посполитої, Європа ідентифікувала русинів як поляків. Довга ж служба Кульчицького при Габсбурзькому дворі та почесне громадянство Відня дають повне право й Австрії вважати його своїм сином. І хоча деякі дослідники, озираючись на його роки в Бєлграді, бачать у ньому сербський слід, це скоріше відгомін глибинної історії його роду. Руські шляхтичі Кульчицькі-Шелестовичі носили герб Сас, чия історія, за однією з версій, веде до лужицьких сербів, яких угорські королі у XIII столітті розселяли при кордонах задля захисту від татар.
Але, попри всі суперечки, герой Відня 1683 року — часу, коли Велика війна з Османською імперією загрожувала самому існуванню християнської Європи, — за народженням був українцем. Юрій Кульчицький (він же Францішек Єжи, він же Ґеорґ Франц) побачив світ 1640 року на Бойківщині, у селі Кульчиці Шляхетські поблизу Самбора. Це село було справжнім гніздом гетьманів: звідси походили Петро Конашевич-Сагайдачний, Марко Жмайло-Кульчицький та Павло Бут (Павлюк).
Він народився у старовинній православній шляхетській родині. Пізніше його батько прийняв католицтво. Подвійне ім’я — Юрій-Франц — натякає, що й сам Юрій міг перейти до католицької віри, до чого спонукала належність краю до Речі Посполитої. Проте, з огляду на специфіку його життя, сповненого перевтілень, це не є очевидним. Його пристрасть до турецького одягу та охоче спілкування з османами наприкінці життя аж ніяк не свідчили про зміну віри.
Змалечку Юрій навчався у Самбірській церковній школі (1648-1652) і виявив феноменальний хист до мов. Достеменно відомо, що він володів українською, польською, німецькою, угорською, румунською, сербською та турецькою.
Оскільки в заповітах він не згадується як спадкоємець маєтків, дослідники висновують, що свій шлях він починав з військової служби. Одна з легенд переносить 20-річного Юрія на Запорозьку Січ, де він, швидко опанувавши турецьку, став військовим перекладачем і, можливо, дипломатом. З огляду на турецьку експансію, запорожці часто воювали в Молдові та інших упокорених Османами краях, що дало талановитому землякові змогу освоїти румунську та угорську.
Існують припущення і про його ранній візит до Відня у 16 років, уже зі знанням турецької та румунської. З іншого боку, твердять, що, будучи козаком, він потрапив у дворічний турецький полон на Балканах, де вдосконалив турецьку мову, вивчив звичаї та опанував сербську. З неволі його, як цінного товмача, начебто викупили сербські купці.
Враховуючи шляхетські традиції Кульчиць, Січовий вишкіл був би природним для молодого Юрія. Школу він закінчив у 12 років, тож наступне десятиліття цілком могло вмістити козакування, стажування перекладачем, візит до Відня (1656) та два роки полону. Адже першу задокументовану місію Кульчицького німецькі джерела датують 1662 роком.
Відносини між Віднем та Константинополем тоді балансували на межі війни через прикордонні суперечки у Трансільванії. У 1662 році до Константинополя прибули імператорські посланці Ренігер фон Ренінген та Йоган Філіп Беріс. Саме з ними, на службі у Беріса, вирушив Юрій Кульчицький.
У 1665-1666 роках він знову у Константинополі, вже як «перекладач-референт» Волтера Леслі, кавалера Ордена Золотого Руна, який очолював «Велике Посольство до Високої Порти».
Природний хист, допитливість та практичний досвід зробили свою справу: з 1667 року (за іншими даними, з 1673-го) Юрій Кульчицький працює перекладачем у Бєлградському відділенні віденської «Східної торгівельної компанії» (Orientalische Handelskompagnie), заснованої під патронатом імператора Леопольда І Габсбурга. Кульчицький отримав нагоду багато подорожувати Балканами та європейською частиною Османської імперії.
Офіційно компанія марила лише збагаченням на торгівлі зі Сходом. Але торгівля завжди йде пліч-о-пліч із політикою. Пильні турецькі службовці звинуватили купців у шпигунстві проти султана і швидко закрили Бєлградське представництво. Коли турецька влада почала переслідувати іноземних торговців, Кульчицький, заявивши про польське громадянство, уникнув арешту і швидко перебрався до Відня. Тут у 1678 році, у кварталі Леопольдштадт, він відкрив власну торгову компанію, імпортуючи східні товари (килими, тканини, посуд). Виконання особливих доручень, імовірно, давало йому значно більші кошти, ніж звичайна перекладацька робота.
Можна припустити, що ще у Бєлграді він паралельно виконував обов’язки дипломатичного кур’єра, доправляючи листи імператора Леопольда до посольства в Туреччині. Саме в цій ролі 1679 року він знову з’являється в Константинополі (Стамбулі). Торгівля східними товарами була ідеальним прикриттям. Авторитет Кульчицького в Османській імперії сприяв його діяльності розвідника; він навіть наглядав за турецькими військовими і принаймні раз мав аудієнцію у великого візира.
Повернувшись з Туреччини до Відня 1680 року, Кульчицький представив державній владі письмовий звіт: Туреччина готується до війни проти Австрії.
У 1683 році розпочалася Велика турецька війна. Величезне турецьке військо під командуванням візиря Кара Мустафи вторглося на землі Священної Римської імперії Габсбургів і 14 липня підійшло до Відня. Коли капітан Амбросій Франк збирав загін добровольців для захисту міста, Кульчицький був серед перших.
Військовий комендант міста, граф Ернст Рідігер Штаргемберг, мав у своєму розпорядженні 16 000 regular troops та 6 000 громадян. На 17 липня турки повністю оточили Відень, відрізавши його від світу. У місті панували голод та епідемія дизентерії, пожежі від турецької артилерії не вщухали. Оборонці згасали. Проте Штаргемберг плекав надію на допомогу німецьких та польських військ. Кур’єрський зв’язок із командувачем німецьких військ герцогом Карлом Лотарінгським через щільну облогу був утрачений.
Штаргемберг знав, що турки не милують тих, хто здається добровільно, тому вибору не було: опір до кінця. Для планової оборони вкрай необхідна була інформація про дії союзників.
Тоді капітан Франк рекомендував Штаргембергові Кульчицького як людину мужню та досвідчену, здатну пройти крізь ворожі війська. Знання турецької мови, східних звичаїв та безцінна практика на Балканах робили його ідеальним кандидатом. Кульчицький підтвердив міській раді свою готовність виконати це вкрай ризиковане завдання.
Окрім листа до герцога Лотарінгського, Кульчицький мав передати і листа від графа Каплірца до імператора Леопольда зі звітом про стан справ в обложеному місті. Звіт був сповнений відчаю: ворог під самими мурами, міни, нестача досвідчених вояків, понад 1900 загиблих та поранених на 12 серпня… «Я, граф Каплірц, покірний слуга Вашої Величності, мушу також повідомити, що наш комендант вже кілька днів хворіє на дизентерію, що його дуже виснажує, але він, не зважаючи на те, тримається».
Дорогою перестріли якогось агу (офіцера). Кульчицький запитав, як найкраще пройти до найближчих поселень, бо він, мовляв, сербський купець і домовляється про поставки продовольства для турецького війська. Турок, поглянувши на їх жалюгідний, але водночас бадьорий вигляд, — вони були геть промоклі, — пожалів веселунів і запросив до себе в шатро обсохнути та випити кави, а потім ще й розповів, як найкраще вибратися з табору.
Опинившись у чистому полі, вони зненацька завважили ворожу кінноту і швиденько звернули через виноградники до лісу, а затим вийшли на берег Дунаю. Помітивши людей на острові та побачивши, як жінки перуть білизну, Кульчицький зробив висновок, що то християни. Вони дали про себе знати… негайно отримавши кілька куль у свій бік. Нарешті, порозумівшися з тими, що були на острові, вони отримали вказівку пройти убік, звідки їх забрали на острів висланим човном.
То були мешканці Нусдорфу, які переховувалися там від турецьких військ. Їх очільник, переконавшись, що новоприбулі — посланці з Відня, розпорядився надати їм необхідну допомогу. Кур’єрів переправили на протилежний берег, де, під охороною австрійського патруля, провели до полковника Доната фон Гайслера. Полковник наказав видати посланцям коней, щоб вони могли якнайшвидше прибути до штабу герцога Лотарінгського. Дорогою, у Штаммерсдорфі, Кульчицький розпалив сигнальний вогонь — умовний знак для обложених про їхнє успішне прибуття.
Листи з Відня були передані Кульчицьким герцогові Лотарінгському 15 серпня 1683 року. Герцог прийняв їх приязно і запевнив, що не допустить здачі Відня. Але ж то була тільки половина справи…
Повертатися треба було якнайшвидше, щоб у Відні могли чітко планувати подальшу оборону. Моральна підтримка та впевненість у рішучих діях союзників важили для обложених не менше. Пізнім вечором 16 серпня мешканці Нусдорфу знову перевезли посланців через Дунай. Ранком 17 серпня вони вже добиралися до цілі, коли виявили, що за ними йдуть якісь турки. Аби уникнути халепи майже перед завершенням операції, вони знову пішли на ризик, завернувши у якийсь підвал. Почувши, що хтось відкрив двері, сміливо гукнули: «Хто там? Хай заходить!» Невідомий на те не наважився і пішов собі далі. Обидва посланці вибралися звідти і, скрадаючись поміж руїнами, швидко попрямували далі. Щойно опинилися на дорозі, що вела до передміських укріплень, одразу кинулися бігти, не забуваючи викрикувати перестороги турецькою мовою, щоб збити з пантелику ворогів і щоб ті їх в останню мить не пристрелили.
Так, опівдні 17 серпня, через браму Шоттентор, Кульчицький та Михайлович щасливо повернулися до Відня. Звістка про їхнє повернення облетіла все місто. Штаргемберг опублікував листа від герцога Лотарінгського про те, що допомога наближається. Надія запалила обложених. Димовим сигналом та ракетами запустили з вежі Собору святого Стефана звістку про успіх.
Відень чекали ще 26 днів облоги. За цей час супутник Кульчицького Юрій Михайлович ще раз був відправлений з листами, та цього разу з завдання не повернувся. До Юрія Кульчицького доля була прихильніша: він щасливо зустрів 12 вересня — день розгрому турецького війська під Віднем, у якому й сам брав участь у лавах війська Яна ІІІ Собеського. Щоправда, не обійшлося без поранення, але саме воно привело його до щасливого одруження: Юрій побрався з Марією Мейєр, яка старанно допомагала йому загоювати рани.
