Україні потрібен формально оголошений стан війни. Не замість воєнного стану просто сьогодні й не для того, щоб поставити під сумнів сам факт війни чи мобілізації. Навпаки — щоб нарешті юридично розділити дві абсолютно різні речі: оборонну війну з Московією і надзвичайний режим управління власною країною.
Ранок 24 лютого 2022 року назавжди змінив Україну. Але в тіні ракетних ударів та хаосу перших днів повномасштабного вторгнення відбулася подія, яка тихо, але безповоротно визначила внутрішньополітичний лад країни на роки вперед. На столі в парламенті лежали два ключові документи. Один із них запускав механізм внутрішньої мобілізації та розширення повноважень влади, інший — констатував війну як конституційний факт. Перший ухвалили за дев'ять хвилин. Другий — «загубили».
Чому керівництво держави свідомо зупинило юридичне оформлення стану війни, обравши замість нього нескінченну петлю воєнного стану? Відповідь криється не в тумані війни, а в холодному політико-правовому розрахунку.
Зниклий законопроєкт №7114 та народження правового конфлікту
Закон вимагав чіткого алгоритму дій. Відповідно до статті 4 Закону «Про оборону України», у разі збройної агресії Президент мав не лише запровадити воєнний стан, але й обов'язково внести до парламенту подання про оголошення стану війни. І Володимир Зеленський формально цей процес розпочав: 24 лютого у Верховній Раді було зареєстровано проєкт №7114 «Про оголошення стану війни».
Проте цей документ так і не поставили на голосування, він залишився з приміткою «не розглянуто», а згодом його картка взагалі безслідно зникла з офіційного вебпорталу парламенту. Натомість країна почала жити виключно за Указом про введення воєнного стану (законопроєкт №7111). Це не було випадковістю чи недбалістю перших днів. Це був свідомий вибір моделі управління, який заклав фундамент глибокого системного правового конфлікту між демократичними інститутами та надзвичайними повноваженнями.
Пастка статті 64: Анатомія утримання контролю
Щоб зрозуміти справжній замисел влади щодо українців, достатньо відкрити статтю 64 Конституції України. Саме вона є ключем до розгадки.
Ця стаття чітко встановлює, що обмежувати базові права і свободи громадян — такі як свобода пересування, недоторканність майна чи право на зібрання — можна виключно в умовах воєнного або надзвичайного стану. У Конституції немає жодної згадки про те, що «стан війни» дає право на такі внутрішні обмеження.
Якби парламент тоді проголосував за стан війни і відмовився від воєнного стану, виконавча влада опинилася б у юридичному вакуумі. Офіційно оголошений «стан війни» позбавив би владні інститути легальних інструментів контролю за населенням, мобілізаційними процесами, медіа та опозицією. Влада просто не змогла б вводити комендантську годину чи примусово відчужувати приватне майно. А розширити дію статті 64 неможливо: під час війни змінювати Конституцію прямо заборонено.
Монополія на управління: Заморожена демократія
Вибір на користь воєнного стану виявився надзвичайно вигідним для концентрації управління. Цей режим надав виконавчій вертикалі абсолютну монополію. Запроваджений правовий режим повністю блокує проведення будь-яких виборчих кампаній (парламентських, президентських, місцевих) та референдумів.
Замість обраних мерами і місцевими радами громад, країною керують призначені згори військові адміністрації. Відбулося тихе заміщення місцевого самоврядування жорсткою виконавчою вертикаллю. Відсутність формального проходження процедури оголошення стану війни дозволяє уникати міжнародних та цивільно-правових зобов'язань, зберігаючи при цьому максимальний примусовий апарат для контролю всередині держави.
Режим «перманентної тимчасовості»
Сьогодні цей правовий конфлікт досяг свого апогею: тимчасовий захід перетворився на постійну форму державного врядування. Понад два десятки разів парламент механічно продовжував воєнний стан на чергові 90 днів. Формально це виглядає як дотримання закону, але фактично — створює ілюзію вічної тимчасовості.
Стан війни, на відміну від цих ручних 90-денних циклів, діяв би безперервно з моменту оголошення і до укладення миру. Він вимагав би від держави побудови сталої, прозорої архітектури воєнного часу, де парламент має реальну конституційну вагу в питаннях війни та миру. Натомість поточна конфігурація з регулярним подовженням зберігає всю повноту оперативної свободи та безконтрольності виключно в руках виконавчої гілки.
Збереження держави чи збереження влади?
Замисел влади виявився прагматичним. Залишивши законопроєкт №7114 без розгляду, правляча верхівка уникла переходу в режим, де її внутрішні апетити були б суттєво обмежені Конституцією. Офіційне переведення країни виключно у режим «стану війни» призвело б до юридичного колапсу тих обмежувальних заходів, на яких сьогодні тримається вся система внутрішнього управління.
Постійний воєнний стан — це вже давно не просто механізм оборони від зовнішнього ворога. Сьогодні це зручний інструмент консервації політичної системи, який легалізує відсутність виборів, цементує жорсткий адміністративний контроль і дозволяє управляти країною в ручному режимі. Влада використовує війну як щит, але відмовилась назвати її правовим іменем, щоб цей щит можна було використовувати не лише проти агресора, а й для утримання власного народу в міцних адміністративних лещатах.
Потрбен новий правовий пакет воюючої держави:
1. стан війни — як довгостроковий конституційний статус до завершення війни;
2. воєнний стан — як справді тимчасовий надзвичайний режим на період, коли конкретні загрози вимагають конкретних обмежень;
3. мобілізація — окрема система комплектування оборони, яка не залежить від бусифікації та не потребує безстрокового надзвичайного управління;
4. воєнна економіка — нормальне постійне законодавство про оборонне виробництво, резерви, критичні кадри, бронювання, мобілізаційні завдання;
5. вибори — спеціальна перехідна процедура після припинення воєнного стану, навіть якщо сам конфлікт і стан війни ще не завершені;
6. права людини — кожне надзвичайне обмеження повинне мати власне обґрунтування, строк і пропорційність, а не автоматично жити стільки ж, скільки війна.
Тому стратегічно правильна модель для України — оголосити стан війни паралельно з воєнним станом, а потім підготувати вихід саме з воєнного стану, коли безпекові умови це дозволять. Стан війни залишатиметься до завершення конфлікту; мобілізація та оборонна система можуть продовжувати працювати; але надзвичайні внутрішні обмеження мають поступово припинятися, а вибори — повертатися.
