«П’ятдесят на п’ятдесят звучить чесно рівно доти, доки не починаєш рахувати», — подумав я, запиваючи кавою пиріжок із м’ясом під час обідньої перерви.
Здавалося б, проста річ. Двоє дорослих людей. Рівні права, рівні можливості, рівна відповідальність. Половина тобі, половина мені. Ніяких патріархатів, матріархатів, домостроїв і торгів навколо мамонта, якого хтось приніс до печери, а хтось тепер зобов’язаний правильно засмажити. Але варто перейти від красивого принципу до бухгалтерії — і починається цікаве.
Наприклад, вечеря в ресторані. П’ятдесят на п’ятдесят? — Звичайно. Ми ж сучасні люди. Чудово. А якщо один заробляє втричі більше? А якщо ресторан обрав той, хто заробляє втричі більше? А якщо інший узагалі не хотів у ресторан, але погодився, бо «треба ж кудись виходити»? Уже не так просто.
Добре. Не будемо про ресторан. Візьмімо квартиру. Один платить за оренду, другий — за продукти. Це п’ятдесят на п’ятдесят? Можливо. Один готує, другий миє посуд. Один пам’ятає, коли закінчується пральний порошок, інший знає, де лежить викрутка. Один викликає сантехніка, другий розмовляє з його матір’ю по телефону сорок хвилин, коли їй сумно. Як це рахувати? У гривнях? У годинах? У нервових клітинах?
Особливо добре арифметика працює у стосунках між чоловіками та жінками. Тут кожен має власний калькулятор, і, що характерно, всі калькулятори показують різне.
Чоловік може цілком щиро вважати себе прихильником рівноправності. — Я за сучасні стосунки. Ніякого патріархату. І справді. Він не забороняє дружині працювати, мати друзів, їздити кудись самій і навіть готовий інколи пилососити. Щоправда, вечеря якимось загадковим чином усе одно виникає на столі. Діти записуються до лікаря. Подарунок його матері куплений. Чиста сорочка знаходиться в шафі. Ніякої магії. Просто сучасні рівноправні стосунки.
Жінка, своєю чергою, теж може цілком щиро боротися за рівність. — Я ні від кого не залежу. І це правда. Але коли приходить рахунок, раптом з’ясовується, що рівність рівністю, а чоловік усе-таки чоловік. Бо є речі, які не можна довести до абсурду. Особливо оплату вечері.
І ось тут зазвичай починається війна статей. Чоловіки розповідають, що жінки хочуть незалежності за чужий рахунок. Жінки пояснюють, що чоловіки хочуть традиційну дружину з функцією самоокупності. Усі мають приклади. Причому переконливі.
І десь після третього прикладу стає зрозуміло, що проблема, мабуть, усе-таки не в жінках. І не в чоловіках. Проблема в тому, що людина взагалі дуже любить справедливість. Особливо ту її форму, яка їй вигідна.
Ми дивовижно добре бачимо власний внесок.
Я працюю. Я втомлююсь. Я поступаюся. Я терплю. Я плачу. Я дзвоню. Я пам’ятаю. Я першим мирюся.
А внесок іншої людини має неприємну властивість дуже швидко ставати частиною пейзажу.
Як гаряча вода з крана. Поки вона є, ніхто не ходить квартирою й не вигукує: — Боже, яка прекрасна система водопостачання! Просто миєш руки. А потім воду вимикають. І раптом виявляється, що це була важлива річ.
Зі стосунками приблизно так само. Людина дуже швидко звикає до того, що хтось поруч слухає її скарги на начальника. Що хтось забирає посилку. Що хтось пам’ятає день народження її батька. Що хтось мовчить у потрібний момент. Що хтось уже десятий рік не купує собі новий телефон, бо «зараз важливіше інше». Це не записується в Excel. Тому не рахується. А от власні жертви ми пам’ятаємо напрочуд добре.
Є ще одна цікава риса. Ми любимо змінювати правила залежно від того, в якій частині гри перебуваємо.
Коли йдеться про свободу — ми сучасні.
Коли про відповідальність — непогано було б згадати традиції.
Коли треба поділити прибуток — ми партнери.
Коли збитки — виникають нюанси.
Коли хтось нам винен — існують принципи.
Коли винні ми — існують обставини.
І це вже взагалі не про шлюб. На роботі людина може вимагати, щоб начальство цінувало її ініціативу, але дуже дивуватися, коли разом з ініціативою приходить відповідальність за результат. У дружбі ми хочемо, щоб нам телефонували просто так, але самі згадуємо про приятеля через пів року. В родині обурюємося, що діти рідко приходять, хоча колись самі телефонували батькам у неділю ввечері, якщо не забували. Навіть у черзі ми за справедливість. Особливо коли стоїмо ближче до каси.
Мабуть, справжня проблема 50/50 полягає в тому, що половини взагалі майже ніколи не бувають однаковими. Сьогодні один тягне сімдесят. Завтра — тридцять. Післязавтра хтось захворів, втратив роботу, зламався, злякався або просто більше не може. І тоді вся красива арифметика летить під стіл разом із калькулятором.
Може, нормальні стосунки — це взагалі не 50/50. Може, це коли кожен у певний момент готовий дати сто, не вимагаючи негайно показати чек за попередній місяць. Звучить красиво. Навіть трохи підозріло.
Бо людина все одно рахуватиме. Ми так влаштовані. Рахуємо гроші, час, увагу, образи, подарунки, телефонні дзвінки, хто перший написав і хто скільки разів сказав «вибач». Просто деякі рахунки краще час від часу закривати. Без аудиту.
Я допив каву, доїв пиріжок і подивився на годинник. Обідня перерва скінчилася. З п’ятдесят на п’ятдесят, схоже, все було трохи складніше.
