За останні місяці удари Московії по українських автозаправних станціях перестали виглядати як випадковий побічний ефект повітряної війни. Перед нами вже цілком виразна окрема кампанія проти паливної інфраструктури, і державна мережа UKRNAFTA опинилася серед її найпомітніших цілей. Лише за перші сім місяців 2026 року ударами було зруйновано десятки АЗК мережі, причому частину об’єктів атакували повторно вже після ремонту й відновлення роботи. У серпні та вересні ця кампанія продовжилася, а 10–15 вересня прийшла безпосередньо до Києва: протягом кількох днів «Укрнафта» повідомила одразу про п’ять атак на свої столичні комплекси. І якщо дивитися на це лише як на історію про знищені бензоколонки, ми не побачимо головного. Московія атакує не бензин у резервуарі. Вона атакує інфраструктуру повсякденної економічної циркуляції — ті точки, де сходяться транспорт, логістика, торгівля, державні служби, малий бізнес, приватна мобільність, генерація, комунальна техніка та забезпечення критичної інфраструктури.
Сучасна UKRNAFTA — це вже зовсім не та компанія, яку багато хто пам’ятає десятирічної давності. Сьогодні це майже 700 автозаправних комплексів, найбільша мережа країни і один із ключових каналів розподілу пального всередині української економіки. Її частка ринку за роки великої війни суттєво зросла, а сама мережа дедалі більше виконує не лише комерційну, а й системну функцію. Через неї отримує пальне приватний споживач, але одночасно через неї рухається бізнес, працюють генератори, їде комунальна техніка, доставляються товари, обслуговується критична інфраструктура. Саме тому економічна логіка вибору такої цілі достатньо проста: якщо ти не можеш одномоментно залишити країну без пального, ти можеш систематично підвищувати вартість функціонування самої паливної системи.
І це, на мою думку, ключ до розуміння нинішньої кампанії. Вартість одного удару ніколи не дорівнює вартості одного зруйнованого АЗК. Фізичний об’єкт — лише верхівка збитків. Після атаки необхідно відновити електрику, автоматику, паливороздавальне обладнання, резервуарне господарство, торговельні приміщення, навіси, системи пожежної та технологічної безпеки. Потрібні обстеження, демонтаж, закупівля обладнання, будівельні роботи, повторний запуск. Увесь цей час станція не генерує виручки. Потоки пального доводиться перенаправляти. Частина клієнтів переходить на інші точки. Зростає логістичне плече. Виникають простої персоналу, додаткові витрати на охорону, резервне живлення, аварійні процедури, фізичний захист. І все це починає жити вже не як разова аварійна витрата, а як нова постійна реальність бізнесу.
Після столичних ударів UKRNAFTA почала посилювати фізичний захист об’єктів, зокрема встановлювати габіонні конструкції для зменшення розльоту уламків і захисту людей та автомобілів. Під час повітряних тривог частина комплексів вимушено припиняє роботу. З точки зору безпеки це правильно і безальтернативно. Але з точки зору економіки це означає появу ще одного компонента собівартості — вимушеного непродуктивного часу. А якщо таких годин, днів і об’єктів стає багато, вони перестають бути статистичною похибкою і починають впливати на саму модель функціонування ринку.
Саме тут виникає те, що я назвав би прихованою воєнною інфляцією. Для послаблення економіки Московії зовсім не обов’язково домогтися ситуації, коли на українських АЗС фізично зникає пальне. Достатньо зробити доставку того самого літра дизелю дорожчою для всієї системи. Більше резервних маршрутів, більше захисту, більше страхування, більше запасів, більше дублювання, дорожче фінансування, вищі капітальні витрати, регулярний ремонт пошкоджених об’єктів. Тоді той самий літр стає дорожчим для економіки ще до того, як водій побачить змінену цифру на табло заправки.
Особливо небезпечний у цьому сенсі дизель, тому що він буквально пронизує матеріальну економіку. Вантажні перевезення, аграрний сектор, будівництво, комунальна техніка, аварійні служби, генератори, виробнича логістика — усе це прямо або опосередковано залежить від ціни та доступності пального. Тому прямий збиток від знищення конкретної АЗС може вимірюватися однією цифрою, а вторинний економічний ефект розходиться далі по всій системі у вигляді дорожчої доставки, дорожчого товару, дорожчої послуги, дорожчого будівництва, дорожчої генерації.
І відбувається це в момент, коли сама паливна війна між Україною та Московією вже вийшла далеко за межі окремих АЗС чи окремих НПЗ. Україна системно вражає московську нафтопереробку — великі централізовані об’єкти, від яких залежать постачання пального, воєнна логістика та експортні доходи противника. У відповідь Московія дедалі активніше атакує українську розподілену систему — АЗС, склади, видобувні та енергетичні об’єкти. Це дві різні архітектури і дві різні логіки вразливості. Централізована система дуже ефективна в мирний час, але кілька великих виробничих вузлів стають критичними точками у війні. Розподілена система дорожча, складніша, менш елегантна, але її значно важче паралізувати. Саме тому українська паливна інфраструктура не вимикається одним ударом. Її доводиться виснажувати об’єкт за об’єктом.
Історія UKRNAFTA має ще одну цікаву деталь. Частина атакованих у Києві станцій — колишні об’єкти Glusco, а ще раніше вони належали до мережі ТНК/«Роснефти». Виходить дуже показова корпоративна генеалогія. Спочатку це актив російського нафтового контуру. Потім — Glusco. Після початку великої війни активи арештовуються і передаються в управління державній «Укрнафті». Інфраструктура, яка колись була частиною російського корпоративного поля, починає працювати на українську державу, приносити їй доходи, податки і контролюватися вже українським оператором. А через кілька років частина цих самих об’єктів потрапляє під московські удари.
Я окремо дивився й на версію, яка виникла після гучного повідомлення НАБУ про заволодіння 100 тисячами тонн нафтопродуктів «Укрнафти» на суму понад 2,88 млрд грн. Часова близькість подій справді привертає увагу, однак сама хронологія не дозволяє встановити причинно-наслідковий зв’язок. Кампанія ударів по UKRNAFTA почалася значно раніше, а дві столичні станції 15 вересня були атаковані ще до публічного повідомлення НАБУ. Тому пов’язувати удари саме з конкретним антикорупційним провадженням зараз було б слабкою конструкцією.
Тут сам економічний масштаб «Укрнафти» робить компанію природною ціллю. За підсумками 2025 року вона мала 99,6 млрд грн доходу, сплатила 28,8 млрд грн податків, зборів та обов’язкових платежів і перерахувала державі 5 млрд грн дивідендів. За кілька років державного управління сукупний податковий і дивідендний ефект обчислюється десятками мільярдів. Тому удар по UKRNAFTA — це одночасно удар по державному активу, податковій базі, оборотному капіталу, інвестиційній програмі та можливості фінансувати подальший розвиток.
Тут, певно, лежить справжня економічна мета цієї кампанії. Московії не потрібно залишити Україну без пального. Достатньо зробити кожен літр пального дорожчим для всієї системи — ще до того, як ця дорожнеча проявиться на табло АЗС. Кожен зруйнований комплекс запускає довгий ланцюг непрямих витрат: ремонт, простій, перерозподіл потоків, додаткова логістика, резервні маршрути, охорона, пасивний захист, страхування, заморожений капітал, втрачена виручка. Частина цих грошей залишиться витратами компанії, частину зрештою заплатить споживач, частину — держава. Але платить у будь-якому разі українська економіка.
Тому це не просто війна проти АЗС. Це атака на структуру українського капіталу.
Ворог намагається змусити нас витрачати дедалі більшу частину ресурсів не на створення нового, а на повторне створення вже знищеного. Замість нових потужностей — ремонт старих. Замість модернізації — габіони. Замість підвищення продуктивності — резервування. Замість дешевшого капіталу — дедалі більша воєнна премія за ризик. У мирній економіці інвестиція створює нову вартість. У воєнній економіці значна частина інвестицій починає лише відновлювати ту вартість, яку противник щойно знищив. І якщо цей процес повторюється десятки й сотні разів у різних секторах, він стає окремим механізмом виснаження.
Фактично формується своєрідний податок війни. Його ніхто не встановлює законом, він не має окремої ставки і не відображається одним рядком у бюджеті, але він розчиняється у вартості транспорту, продуктів, будівництва, аграрного виробництва, генерації, кредитування, страхування, запасів і логістики. І саме в цьому його небезпека: суспільство бачить окрему зруйновану АЗС, тоді як економіка платить за неї сотнями дрібних додаткових витрат у десятках інших секторів.
Україні давно потрібна не просто програма відновлення пошкоджених станцій, а доктрина стійкості паливного ринку. Не спроба перетворити кожну заправку на фортецю — це було б занадто дорого і безглуздо, — а інша архітектура системи: розосередження запасів, дублювання маршрутів, швидко відновлювана модульна інфраструктура, взаємозамінність операторів для критичних служб, резервні договори постачання, воєнне страхування, типові рішення пасивного захисту, стандарти швидкого відновлення і заздалегідь підготовлені механізми фінансування після ударів.
Знищення окремої станції не повинно означати втрату функції. Її функцію має автоматично перебирати інша точка, резервний маршрут, мобільний модуль або інший оператор. У війні неможливо створити економіку, яку противник фізично не здатен пошкодити. Але цілком можливо створити економіку, пошкодження якої дедалі менше змінює її поведінку. Виграє той, хто відновлюється швидше, ніж противник здатний руйнувати, і після кожного удару робить наступний удар менш економічно ефективним.
Перед державою і великими паливними операторами тому стоїть цілком конкретне і навіть вимірюване завдання: зменшувати граничний економічний ефект кожної наступної московської атаки. Якщо знищення однієї АЗС уже через кілька годин компенсується сусідніми потужностями, якщо поставки автоматично переходять на резервний маршрут, якщо критичний споживач взагалі не помічає зміни, якщо обладнання уніфіковане, а відновлення займає дні, а не місяці, — дрон або ракета дедалі менше змінюють поведінку системи. Саме тоді змінюється і сама економіка війни. Наша відповідь має бути протилежною: кожна гривня, вкладена у відновлення після удару, повинна одночасно робити систему менш вразливою до наступного удару. Тоді відновлення перестає бути ремонтом учорашньої країни і перетворюється на модернізацію країни воєнного часу.
Паливо у війні — це не просто товар і не цифра на стелі АЗС. Паливо — це швидкість економіки. Швидкість вантажівки, яка везе товар. Комбайна, який збирає врожай. Екскаватора, який будує. Генератора, який тримає лікарню. Швидкої допомоги. Комунальної техніки. Виробничої логістики. Військового транспорту. Московія сьогодні намагається бити саме по цій швидкості.
Справжній показник нашої стійкості — не кількість заправок, які вдалося фізично врятувати. Справжній показник — наскільки мало зміниться життя країни після того, як чергову заправку буде знищено. Коли відповідь буде: «майже ніяк», — тоді економічна математика цієї кампанії почне працювати вже проти Московії, а для цього владі і бізнесу треба дуже системно пропрацювати це питання.
